Згадую березень 1953 року. У восьмому класі Макошинської школи все ходило ходором — розпочався урок, а вчителя нема... Хвилин через п’ятнадцять зайшла учитель фізики — сумна, заплакана... Сповістила про велике горе: помер вождь усіх народів — найрідніший наш батько — Сталін. Не знаю, з яких причин, та ми не відчували горя, сприйняли трагічну звістку майже весело. Звичайно, були збу­джені, та, швидше, це була миттєва реакція 15–річних школярів, що відчували фальш тоталітарного вождя, який на честь себе назвав міста, вулиці, заводи, колгоспи, кораблі, заповнив своїми портретами, скульптурами майдани, парки, сквери, установи, стіни, столи; набрид у віршах, що ми вивчали, та в піснях, що співали: «Я одержав нагороду, слава Сталіну й народу! Слава тим, хто мене вів, соками землі живив», «Хочу бути точним у кожній деталі, хочу бути ленінцем, як товариш Сталін» (Пісня піонера).

Прочитав статтю І. Бондара–Терещенка «Я не люблю» про Володимира Висоцького («УМ» за 25—26 сiчня 2013 р.) . Усе нiби так, тiльки трошечки не так. Залишився неприємний осад, як пiсля читання творiнь Олеся Бузини.

1. Почути одне одного (ПР — пан Рибак).

Це означає забути про свої обiцянки виборцям i повнiстю (тiльки повнiстю) пiдтримувати все, що скаже влада. Інакше ПР або опозицiя ганьбитиме державу перед Європою.