Іван Черпак із побратимами.
4–5 лютого 1919 року біля залізничного мосту через річку Трубіж (нині територія Баришівського району Київської області) відбулася одна з багатьох маловідомих подій героїчної боротьби за Українську соборну державу. Тоді козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень Переяславського полку вступили в нерівний бій проти більшовицького війська, що наступало на Київ зі сходу. Перемогти ворогів не вдалося. Проте українські воїни затримали їх на кілька важливих днів на підступах до столиці.
То був другий похід більшовиків на Україну. Під натиском посланих Москвою добре озброєних, керованих кадровими офіцерами царської армії «солдат міровой рєволюції», де переважали кримінальники, яким було обіцяне сите життя в завойованій Україні, нечисленні військові підрозділи УНР змушені були залишити Лівобережжя. Нависла загроза над Києвом. В обозі більшовицького війська їхав також сформований у Харкові маріонетковий «уряд радянської України». Тим часом уряд УНР готувався залишити столицю й переїхати в безпечне місце. У ті лютневі дні конче потрібно було хоч на кілька днів затримати ворога на підступах до Києва.
Під час першого походу, взимку 1918–го, більшовики встановили на короткий час свою владу, запровадили на всій зайнятій території, в тому числі й на Бориспільщині, жорстокий окупаційний режим. Селами швендяли так звані «продзагони»— озброєні ватаги, які під загрозою розстрілу вилучали в господарів їстівне, а також майно, що мало цінність. Грабували церкви й монастирі... Більшовиків вигнали з України у березні того ж року. І от у січні 1919–го вони знов посунули на Київ. Серед патріотів, які стали на захист України, було близько трьох сотень жителів лівобережних містечок Бориспіль, Баришівка, Вороньків (нині село Бориспільського району) і кількох довколишніх сіл — Іванкова, Глибокого.
У радянські часи про бій на Трубежі згадувати було небезпечно. Навіть удови й матері загиблих на Трубежі боялися розповідати своїм дітям та онукам про їхніх батьків і дідів. Звісно, ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Однак відомий на Бориспільщині краєзнавець Андрій Свирид у середині 1990–х зібрав деякі відомості про той бій та окремих його учасників.
Про бій він почув ще в дитинстві, на початку 1930–х років від свого батька, бо серед загиблих героїв були його близькі родичі. Майже через 70 років, на схилі свого життя, Андрій Олександрович від найстаріших людей Іванкова і довколишніх сіл дізнався таке. Після створення в Києві Центральної Ради жителі містечок Воронькова, Борисполя й Баришівки, в яких діяли колись козацькі сотні Переяславського полку, почали гуртуватися в загони. У перші дні лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак одержав наказ зайняти оборону на правому березі Трубежу. Що, крім гвинтівок, шабель і кількох кулеметів, могли протиставити три сотні козаків десяткам тисяч більшовиків, які, наступаючи на Київ, мали бронепоїзди, озброєні гарматами?
Перед самою річкою чоловіки познімали рейки з насипу і з мосту. Але зрадник сповістив більшовикам про небезпеку. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед мостом і почав обстрілювати з гармат позиції українців. Два дні тривав нерівний бій, більшість козаків загинула. А червоноармійці все прибували новими потягами. Тому третьої ночі козаки відступили, забравши поранених і, по можливості, загиблих товаришів. За словами оповідачів, які чули це ще від своїх батьків, на березі Трубежу полягло тоді понад 150 українців. Як з’ясував Андрій Олександрович, першим звістку про розгром сотні приніс в Іванків гімназист, мабуть, учасник бою, бо під кожушком у нього була закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з козаків, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежу»...
Після появи в місцевій пресі публікацій Андрія Свирида про цю подію поет Микола Карпенко, уродженець Воронькова, написав поему «Отаман Черпак». Він згадував, що в дитинстві чув розповіді своїх земляків про бій. Пан Андрій відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останній період життя Івана Черпака і показали його могилу. Вдалося навіть роздобути давню фотокартку отамана з побратимами. Представники місцевих осередків патріотичних організацій впорядкували поховання героїв, встановили дубовий хрест. Священик відслужив панахиду. Десятки людей прийшли на мітинг–реквієм.
Вирішили насипати курган і поставити пам’ятний знак на місці бою, на правому березі річки, коло мосту, а на одній iз центральних вулиць Баришівки спорудити пам’ятник. Андрій Свирид разом iз бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном побували на прийомі в тодішнього голови Баришівської райдержадміністрації Сергія Васильківського, показали фото виготовленої за кошти пана Швагруна мармурової плити з написом–посвятою загиблим землякам. Керівник виконавчої влади в районі заявив: «Не дозволю встановлювати пам’ятник петлюрівцям!». До речі, свою кар’єру в Баришівці цей чиновник закінчив тим, що його затримали правоохоронцi під час отримання хабара...
Невдовзі з обласного Центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва повідомили, що не заперечують проти встановлення плити з відповідним текстом. Пам’ятний знак встановили на привокзальному майданчику станції. А в 2010 році соратники й побратими Андрія Свирида установили в центрі Воронькова гранітний пам’ятник героям–козакам (він три роки зберігався в майстерні одного з бориспільських підприємців).
Починаючи з 2009 року, на Київщині щороку вшановують героїв подвигу на Трубежі. Вирішили поставити на правому березі річки залізний хрест. Бо в цьому місці на дні покояться кості багатьох героїв. Отже, Трубіж став для них братською могилою.
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
