«Я не люблю...»

25.01.2013
«Я не люблю...»

Своїм бунтарським надривом Висоцький заступав таких сумирних символів своєї епохи, як Галич, Візбор і Окуджава, замінивши беззубу «авторську пісню» на цілком сучасну віянням часу іпостась «рок–поета». Адже справді, якщо порівнювати його постать iз відповідними представниками світової контркультури, то варто пригадати таких авторів пісень протесту, як Віктора Хару з Латинської Америки, європейського барда Жоржа Брасанса і навіть Боба Ділана, який у 60–х підкорив і Америку, і Європу. І не дивно, що правонаступниками Володимира Висоцького стали такі яскраві представники радянської рок–музики, як Олександр Башлачов, Костянтин Кінчев і Юрій Шевчук, у чиїх піснях вчувалися бунтарські мотиви їхнього кумира, якому вони присвячували пісні, без огляду на явну архаїчність такої позиції для начебто вічно молодої матриці рок–музики. У тому–то й річ, що наслідували вони позицію, а не культурні традиції закордонної, по суті, субкультури — в СРСР усе було пов’язане з багатовіковою спадщиною культу поета–пророка, поета–бунтаря.

Цікаво, що зi словами, чи пак поетичною складовою богемної фронди, у Висоцького не дуже склалося. Річ у тім, що попри безперечну жвавість, кипучість і непримиренність жанрової естетики Висоцького його пісні, в яких вирувало жорстке життя, розкладені на музику і вірші, виявляються доволі суперечним явищем. З музики тут, власне, три блатні акорди, що ж до віршів, то це не зовсім поезія. Сам автор це чудово розумів, усе життя прагнучи називатися поетом, а не піснярем. Насправді ж у даному випадку не дуже важить поетичний талант, і вірші Висоцького, чесно кажучи, окремо від музики не сприймаються, адже поезія — це не просто «народна» мова і злободенні теми з хрипким голосом, це щось інше. Утiм пісні Висоцького все ж таки були забороненим плодом, оскільки надихали на стиль життя навідліг, на розрив аорти, не для дітей.

Саме через цензуру будь–яка «нестандартна» пісенна творчість у СРСР була приречена на усний формат, до літератури тексти радянських бардів не допускалися, маючи стосунок винятково до політичного дискурсу. Тож яка тоді соціальна роль такого явища, як Володимир Висоцький? Чи існувало б воно, якби не було цензури? Театральні капусники, кухонні посиденьки — це були своєрідні шанці кволої демократії, в яких радянська інтелігенція під звуки ворожих радіоголосів ховалася від дійсності у створену ними підпільну реальність. Коли все зникло, цінності цей протест вже не мав аніякої. Висоцький через це, як знати, страждав. Він хотів бути поетом, і вже потім бунтарем без причини. Адже проти чого він протестував, будучи представником елітного прошарку титульної радянської нації? Проти утиску прав малоросійських меншин? Проти комуністичного ладу, який дав йому все, про що не міг мріяти рядовий громадянин? Ні, всього лише за позапланове право виїхати на закордонні гастролі, побачитися в Парижі з коханою жінкою, провадити богемне життя без контролю й обмежень на очах у засліпленого любов’ю до актора–бунтаря народу. Розповідають, коли Висоцький був на гастролях у Києві, місцеві патріоти нібито просили його написати пісню про УПА. «Ви ж маєте Івасюка, — нібито відповіла столична зірка. — Нехай він вам напише». Однак про те, як «идут по Украине солдаты группы «А», столичний кумир написав.

Утiм навіть Івасюк так само суто символічно писав лише про червону руту, а Ротару спромоглася на лаври «української Даліди» в очах світової спільноти. І тому цілий ряд кімнатних бардів на ­кшталт вищезгаданих Візбора з Окуджавою продовжував історію тихої фронди за фасадом брежнєвського благополуччя.

«Там за стеной, за стеночкою, за перегородочкой / Соседушка с соседушкою баловались водочкой. / Все жили вровень, скромно так: система коридорная, / На тридцать восемь комнаток всего одна уборная». Висоцький співав, а народ жахався: оце так дає! Він заводив «было время и были подвалы, / было дело и цены снижали», — і всі поважно кивали, мовляв, справді колись так було, не те що зараз. І тому важко зрозуміти, чи таврує Висоцький ті часи, коли «текли, куда надо, каналы / и в конце, куда надо, впадали», а чи просто нагадує про героїчні звершення, ціною яких були мільйони життів заморених на радянській каторзі «малих» народів. Здається, це була типова дисидентська віра чи то в «правильного Леніна», як у нашого Левка Лук’яненка, а чи в «правильного Сталіна», як у їхнього Анатолія Жигуліна. За що ратував поет? Проти чого конкретно закликав? Здається, йому було непогано в його підневільній епосі, адже співав він «пусть впереди большие перемены, я это никогда не полюблю», і вся його лють була спрямована проти колишньої­ «неправильної» історії, а сатира працювала на «злобу дня», не «для вічності». Ось так і жив він, «придав своей тоске значенье скорби, / но сохранив загадочность тоски», як журився у власній пісні «Я не успел».

Що ж до романтизації кримінальної естетики, якою сповнена творчість Висоцького і яка заміняла йому справжній тюремний досвід, — «Первый срок отбывал я в утробе: / Ничего там хорошого нет» — то ідеалізація її вельми сумнівна. У відриві від часу, коли проживалися автором ці рядки, вони не мають художньої­ цінності, це лише власний досвід, що збiгся з долею цілого покоління. Але будувати на цьому систему щоденних цінностей? «Художня література оточила світ злодіїв романтичним ореолом, спокусившись дешевою мішурою, — застерігав Варлам Шаламов у своїх «Нарисах злочинного світу». — Художники не зуміли розгледіти справжньої огидної пики цього світу. Це педагогічний гріх, помилка, за яку так дорого платить наша юність. Хлопчикові 14–15 років можна пробачити захоплення «героїчними» фігурами цього світу; художнику це не пробачається».

Утiм, романтизуючи хоч які світи підпільної культури, герої того часу зазвичай вмирали від задухи у власному творчому середовищі, а не через якийсь там застій у соціокультурному житті. Шпаликов помер через те, що незручно стало жити у бездушному просторі колег, Тютюнник вкоротив собі віку з порадою владі помучити когось іншого. Натомість інші, живучи «в заколдованном диком лесу, откуда уйти невозможно», як у пісні Висоцького, мучитися не хотіли, тому й дожили без особливого драйву і задоволення до більш благословенних часів. До речі, з часом підступна радянська медицина навчилася видаляти з мозку наркомана зону, що відповідає за сумнівне щастя. Володимиру Висоцькому згідно з цією методикою слід було б вирізати серце, крізь яке він пропускав високу напругу свого незадоволення життям.