Рік 2012 не назвеш найуспішнішим для вітчизняного телебачення. Глядачі, не вникаючи особливо у суть, часто кажуть: «Дивитися майже нічого». Медіаексперти зазначають, що технологічно сучасній «картинці» на екранах телевізора не вистачає об’єктивності й зацікавленості реальним життям.
Із запитаннями — чим найбільше запам’ятався телевізійний рік, що минає, і чого очікуєте від наступного? — ми звернулися до телевізійників.
Андрій Куликов,
ведучий «Свободи слова» (ICTV):
— Запам’яталися, радше, довколателевізійні події: прояви солідарності колег і глядачів з телеканалом ТВі, коли його почали забирати з кабельних мереж; а також кампанія проти ухвалення законопроекту, що передбачав відновлення кримінальної відповідальності за наклеп. Обидва явища неоднозначні, але для мене вони стали доказами, що ми небайдужі глядачам і небайдужі до проблем один одного. І це, зокрема, дає знання, що варто намагатися працювати якісно, бо є люди, яким це важливо.
А наступного року хотілося б спробувати провести розважальну програму, скажімо, прокоментувати трансляцію концерту або й зробити конферанс на концерті, який транслюватимуть. І/або почати програму про рок–музику. І/або спробувати пробитися учасником на третю подачу «Останнього героя» на телеканалі ICTV. Але якщо це не вдасться, то задовольнюся тим, що далі з командою «Свободи слова» робитимемо нашу справу, яку вважаю корисною для суспільства і якісною в телевізійному сенсі.
Тетяна Даниленко,
ведуча програм «Час. Підсумки тижня» та «Час новин» («5–й канал»):
— Однією з основних ознак року, що минає, стало продовження деполітизації телебачення, новин і навіть власне політики. Бо замість ґрунтовного аналізу подій, які відбуваються у країні, абсолютно всі канали подають їх як шоу. За смакуванням подробиць, хто кому яких завдав каліцтв, хто кому відірвав ґудзика, губиться важлива інформація про вимоги політичних сил, їхні передвиборчі програми та втілення у життя обіцяного на папері.
Політика телеканалів практично не змінилася з 2010 року. Єдиний виняток — «Інтер», який останні півтора–два місяці помітно почав дрейфувати в опозиційний бік. Ті, хто ще пару місяців тому в ефірі цього каналу розповідав про «небачені» успіхи владної політики «покращення», зараз говорять про вибіркове правосуддя, що шкодить євроінтеграції України. Такі зміни, безперечно, пов’язані зі становищем у політиці головного інвестора телеканалу — Валерія Хорошковського, якого тепер хочуть показати опозиціонером. Оскільки українські телеканали є іграшками у руках людей, котрі інвестують у них гроші, наповнення ефірів і наступного року залежатиме від того, яку політичну гру вестимуть їхні власники.
Серед найнегативніших тенденцій хочу ще відзначити те, що журналістські розслідування у суспільстві спричиняють малопомітний резонанс. Скажімо, журналісти викривають злочинні схеми відмивання грошей через тендери, але ні прокуратура, ні КРУ не ініціюють порушення кримінальних справ. Практично непокараними лишаються і ті, хто перешкоджав професійній діяльності журналістів. Таких випадків упродовж цього року було близько трьох десятків. Незважаючи на те, що Україна проводила Євро–2012 і повинна була дбати про свою репутацію у цивілізованому світі, сплеск протиправних дій проти журналістів був у травні—червні. Нападали на телевізійників, фотографів, працівників інтернет–ЗМІ. Замість розслідувань у цих випадках правоохоронці, як правило, займалися окозамилюванням. Чи не єдина доведена до логічного завершення справа — перешкоджання діяльності журналістів у донецькому супермаркеті «Сокіл».
Віталій Портников,
ведучий «Політклубу», президент каналу ТВі:
— Для мене особисто телевізійний рік запам’ятається успіхом «Політклубу», який ми започаткували на каналі ТВі. Ми продемонстрували, що можна робити незаангажовані, не відрепетирувані, не контрольовані Президентською адміністрацією дискусії дійсно зацікавлених у майбутньому своєї країни людей. Я сподіваюся, що цей проект ми будемо розвивати. Водночас цей рік був роком жорсткого тиску діючої влади на вільні засоби масової інформації. Канал ТВі, як ви знаєте, також був однією з найбільш серйозних жертв цієї кампанії. Влада вдавалася до різних, навіть протизаконних акцій, щоб унеможливити доступ глядачів України до вільної інформації. Простір свободи стискався, як справжня шагренева шкура.
2013 рік для нас, телевізійників, буде непростим випробуванням. Швидше за все, це буде рік карколомного економічного і соціального колапсу України; рік непростих випробувань для рядових громадян, влади, журналістів. Я хотів би, щоб українське телебачення не замовчувало, а чесно і відверто висвітлювало економічну кризу, соціальні вибухи, політичну боротьбу, яка буде наслідком усіх цих проблем. Від телебачення залежить, чи збережемо ми Україну, її територіальну цілісність, чи Українську державу перетворять на кілька політологічних проектів, де будуть володарювати безсоромні політики.
Ольга Червакова,
парламентський кореспондент, «Вікна. СТБ»:
— Цей рік для української телевізійної журналістики — суцільна хроніка втрат. Найперше — подалі від масового глядача змусили відійти визнаних найталановитіших її представників: з центрального телебачення за неоднозначних обставин зник спочатку Сергій Андрушко, за ним — Наталка Соколенко. Власне, професія — з мовчазної згоди творчих колективів та медіаменеджерів — поступово перестає бути журналістикою. Ще тележурналістика цьогоріч втратила обличчя. Всю предвиборчу кампанію теленовини спотворювали реальність так, як не робили цього навіть за часів «темників» Медведчука. Поствиборчий тренд — витіснення політичних новин з ефіру як «нерейтингових» та «нецікавих». Їх на телеканалах за допомогою різноманітних «редакційних концепцій» зараз доводять до непритомного стану: вже нема чого дивитися, крім «пАкращення», яке насправді дає такі самі нульові телерейтинги, як і результати від нього самого.
Вважаю, цьогоріч українські журналісти спробами піти у політику продемонстрували колосальний акт відчаю. Намір балотуватися в депутати моїх колег Кості Усова, Тані Чорновіл, Наталки Соколенко особисто я сприймаю як їхнє визнання неспроможності в рамках професії подолати ті соціальні виклики, які існують в суспільстві.
Дуже прикро, що всі майже забули про фільм Котянтина Усова «Лук’янівка. Тюрма №1». Як на мене, це найяскравіше явище українського телебачення 2012 року. Жоден інший журналіст не зміг викликати такий резонанс. Натомість, цей фільм навіть не висунули на премію «Телетріумф». Це говорить про спотвореність нинішньої уяви про професійність і талант.
Тамара Щербатюк,
ведуча «Надвечір’я» («Перший Національний»):
— Рік, що минув, для «Надвечір’я» — як саме життя, — і сумний, і радісний. Сумний, — бо назавжди попрощались із деякими глядачами, які за роки телезнайомства стали друзями. А радісний… Хіба ж не радість, коли через 23 роки до нас приїхав Михайло Михайлинин з Прикарпаття, який ще у 19–річному віці розповів про свою бабусю, і ми тоді, у 1989 році, знімали у селі Жуків. Тепер Михайло — вихователь у Бережанах, працює з дітками–інвалідами. Приїжджав до нас через 20 років «Козацький гурт» з Волині, з яким ми познайомились у 1992 році на зйомках 100–річного ювілею Маневичів. А скільки влітку ми одержали вітань, коли «Надвечір’я» було занесене до Національного реєстру рекордів України за «максимальний період у телеефірі» — 23 роки 6 місяців!
Не ображаючи жодний телевізійний канал, не можу не сказати, що сьогоднішнє телебачення в цілому — «заполітизоване», «зарекламоване», «затанцьоване» та «закуховарене». А ми потихеньку, без особливої реклами, здавалося б, усупереч усьому, у році, що минає, не лише існували, а й продовжували відкривати завісу нового «надвечірнього» театру. І з нами були тисячі й тисячі вірних друзів–глядачів, які співпереживають, сповідуються, дякують за наші зустрічі. Оце і «зачепило» — вірність і щирість глядачів.
Мої молоді колеги (як годиться молодим, налаштовані і жартівливо, і серйозно) кажуть, — у 2013–му доженемо й переженемо Ларрі Кінга, якого занесено до Книги рекордів Гіннесса за 25–річне ведення програми на американському ТБ. Я посміхаюсь, але розумію, що 25 років «Надвечір’ю» — не просто цифра. Хочеться вірити, що на цей ювілей програми, як і на попередні, з’їдуться друзі–телеглядачі з усієї України. І будемо величати «Надвечір’я» і, водночас Перший Національний, в ефірі якого виходимо, бо телебачення може об’єднувати людей не на годину екранного часу, а на ціле життя.
Костянтин Грубич,
донедавна ведучий «Знаку якості» («Інтер»):
— Не можна не відзначити, що українські виробники телеконтенту технічно працюють усе краще і вправніше. Формати, які у нас адаптують, часто виходять досконалішими, ніж оригінал. Це свідчить про те, що телевізійний ринок в Україні розвивається. Якщо ж говорити про наповнення телеефіру, його суть — маємо досить плачевний стан. Трапляються лише поодинокі винятки. Особисто мене радують випуски «ТСН. Тиждень». Вважаю, підхід до висвітлення подій у цьому проекті зберігся таким, яким він був і раніше, коли я ще працював у «Телевізійній службі новин» на «Плюсах».
Говорити про те, що і на якому каналі я буду робити після того, як 5 років був автором і ведучим «Знаку якості» на «Інтері», — зарано. Не хочу відлякувати вдачу. Однозначно, хотів би залишитися у соціальному сегменті, але не споживчому. Я перепробував на телебаченні багато тем і, вважаю, немало вмію. Тому жанр мене особливо не тривожить. Я хотів би, щоб була гармонія моїх умінь та бажань і того, що мені пропонує ринок. А досягти цього дуже складно, практично неможливо. Зараз усі хочуть мати блискавичні рейтинги від задоволення найпримітивніших інтелектуальних потреб. Наприклад, натиснув кнопку — і вибирай: червоне чи чорне. Мені це зовсім не цікаво.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
