Ілля Мечников.
Учора, 10 грудня, в Стокгольмі й Осло за традицією відбулося урочисте вручення Нобелівських премій новообраним лауреатам. Ця міжнародна відзнака не має сьогодні рівних — ані за масштабом грошової нагороди, ані за моральним авторитетом у планетарному масштабі. Попри те, що нобелівський рух активно впливає на суспільні процеси вже понад 100 років, імена лауреатів, яких дала світу українська земля, широкому загалу майже не відомі. А між тим, на українській землі народилося семеро обранців премії Альфреда Нобеля. Це — вчені та майстри художнього слова, які народилися, навчалися, розпочинали торувати свою кар’єрну стежку або тривалий час продуктивно творили в Україні, але вінець своєї успішної діяльності — Нобелівську премію — отримали як громадяни інших держав. Хто ж вони, наші славетні земляки?
Когорту лауреатів Нобелівської премії — уродженців України — хронологічно відкриває Ілля Мечников. Український і російський вчений–біолог, один із основоположників еволюційної ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології народився 15 травня 1845 року в селі Іванівка Куп’янського повіту на Харківщині у дворянській родині молдавського походження. Цікаво, що спершу слобожанські предки Іллі Мечникова мали прізвище «Спадаренко», яке походить від молдавського слова «спадар» — меч. З Україною пов’язано 40 років життя Іллі Ілліча. Тут він завідував кафедрою зоології та порівняльної анатомії університету в Одесі, керував Одеською бактеріологічною станцією. Самовіддано трудився над науковими розробками. У дослідах на собі та співробітниках довів роль холерного вібріона як збудника азіатської холери. Виконав класичні дослідження щодо експериментального сифілісу, черевного тифу, туберкульозу.
Премію Нобелівський комітет присудив ученому 1908 року за дослідження з імунології. Нагороду отримав як підданий Російської імперії. Цю знаменну подію прокоментував так: «Нобелівська премія, подібно до чарівної палички, вперше відкрила світу значення моїх скромних робіт».
Помер Ілля Мечников у Парижі на 71–му році життя. Згідно із заповітом ученого, його тіло піддали кремації, а урна з прахом зберігається нині в бібліотеці Пастерівського інституту в столиці Франції.
Високу відзнаку «від Нобеля» учений–мікробіолог Зельман Ваксман 1952 року отримав за вагомий внесок у перемогу над туберкульозом. Наш земляк першим у світі відкрив ефективні ліки проти цієї недуги — антибіотик стрептоміцин. Народжений 1888 року в Прилуках на Чернігівщині, після смерті матері, 1911–го, Зельман Ваксман емігрував до США, куди його покликали старші сестри.
Сестри мали у власності ферму, і саме життя «на землі», як пізніше згадуватиме Зельман, вселило в нього бажання з’ясувати хімічні і біологічні механізми землеробства. Згодом вступив до сільськогосподарського коледжу, продовжував навчання в університетах США, здобув різні наукові звання, прискіпливо вивчаючи мікробіологію ґрунту. Викладав, досліджував, експериментував.
1932 року Американська національна асоціація боротьби з туберкульозом звернулася до вченого з проханням вивчити механізм руйнування палички туберкульозу в ґрунті. Ваксман дійшов висновку: за цей процес відповідальні мікроби–антагоністи. Десять років копіткої праці разом із колегами завершилися відкриттям стрептоміцину. Цей антибіотик виявився ефективним засобом проти збудника туберкульозу.
Вручаючи Нобелівську премію вченому–винахіднику, до нього звернулися як до «одного з найбільших благодійників людства».
Земний шлях Зельман Ваксман завершив улітку 1973 року.
Дитячі літа майбутнього лауреата Нобелівської премії «за розробку теорії перебігу хімічних реакцій, створених ними незалежно один від одного» Роальда Гофмана минули в Галичині. Він народився 18 липня 1937 року в Золочеві на Львівщині. Маленькому Роальду і його матері Кларі Розен дивом удалося уникнути пекла фашистських концтаборів. Врятувала щира жертовність учителя–українця, який переховував матір із сином на горищі своєї хати аж до кінця нацистської окупації. Батько хлопчика загинув під час того лихоліття.
Після війни мати вдруге вийшла заміж — за біженця Пауля Гофмана. Три роки родина Гофманів поневірялася по таборах для переміщених осіб в Австрії та Німеччині, а 1949 року емігрувала до США. Там хлопець закінчив Колумбійський університет, у Гарварді спеціалізувався з хімії, у швецькій Упсалі — з квантової хімії.
Отримана 1981 року престижна Нобелівська нагорода відкрила талановитому хіміку нові можливості для наукових експериментів. Нині вчений працює в Корнельському університеті (США). В одному з листів на історичну батьківщину Роальд Гофман написав: «Україна — обітована земля мого серця…»
Саймон Сміт Кузнець (1901—1985) Нобелівську премію з економіки отримав 1971 року. «Він пройшов довгий і славний життєвий шлях ученого і громадянина — від Харкова, де жив до 1921 року, до світового визнання і престижної нагороди», — зауважує автор монографії «Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна» Олександр Левченко.
Саймона цікавили питання економічного зростання — він аналізував, порівнював досвід різних країн, на основі чого написав серію фундаментальних робіт, зокрема «Економічне зростання націй». Оцінюючи внесок Саймона Кузнеця в науку, представник Швецької королівської академії Улін наголосив: «У своїх роботах учений оперував ґрунтовним статистичним матеріалом, піддаючи його такому ретельному аналізу, що будив думку і проливав абсолютно інше світло на проблему економічного зростання».
З 1960 року професор Саймон Кузнець викладав у Гарвардському, Пенсильванському університетах, університеті Джона Гопкінса. Вченого–економіста обрали почесним доктором кількох інших вищих навчальних закладів. Помер він улітку 1985–го в Кембриджі.
Дитинство лауреата Нобелівської премії з фізики Георгія Шарпака, який народився 1 серпня 1924 року, минуло в селі Дубровиці на Рівненщині. Винахідник «камер Шарпака» (детекторів елементарних часток) найвищу міжнародну відзнаку здобув 1992–го як громадянин Франції. У цій країні Георгій з родиною опинився 1932 року, громадянство прийняв лише 1946–го.
«Його праці суттєво посприяли прогресу у фізиці елементарних часток, — пише Олександр Левченко. — Учений постійно генерував нові ідеї, втілюючи їх у винаходи та працюючі прилади». Зокрема, розробив новий тип детектора, який дозволяє досліджувати структуру ДНК і вивчати поведінку ракових пухлин.
Коли громадськість відзначала 75–річний ювілей талановитого фізика, в інтерв’ю французькому телебаченню він дуже тепло висловився про країну дитинства — Україну. «Коли не стелиться шлях на українські терени, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить — із власного серця», — сказав Георгій Шарпак. Щоправда, землю свого дитинства він так і не відвідав.
Серце вченого перестало битися восени 2010 року.
Нобелівську премію Ерік Кендел отримав 2000 року за відкриття молекулярних механізмів пам’яті і неврологію поведінки. Син вихідців з України, він народився у Відні в листопаді 1929–го. Батько Еріка походив з Олеського на Львівщині, мати — з Коломиї Івано–Франківської області. Освіту майбутній медик світового рівня здобув у Гарвардському університеті. На початку наукової кар’єри захоплювався європейською історією та літературою ХІХ—ХХ століть.
Пізніше зацікавився психоаналізом, почав вивчати медицину у Медичній школі Нью–Йоркського університету. Експериментував з морськими молюсками — нервова система аплізії підказала вченому важливі нюанси щодо пояснення механізмів пам’яті. Відкриття Кендела, за яке вченого удостоїли високої міжнародної відзнаки, уможливило розробку нових типів лікарських препаратів, потрібних для поліпшення функції пам’яті у пацієнтів із різними видами деменції (стійкого порушення функцій головного мозку внаслідок його органічного ураження).
Письменник Шмуель Йосеф Агнон — Нобелівський лауреат 1966 року в галузі літератури. Висока відзнака дісталася йому за романи «Весільний балдахін» і «Нічний гість». Народився майстер слова в липні 1888 року в Бучачі на Тернопільщині. Зростав у заможній, освіченій родині, з ранніх літ виявляючи здібність до творчості. 18–річним почав співпрацювати з редакцією єврейської газети у Львові.
Близько сімдесяти своїх ранніх творів Агнон опублікував на західноукраїнських землях — до того, як 1907–го відбув до Палестини разом із групою бучацьких євреїв. У 1913—1924 роках Агнон жив і працював у Німеччині, а потім повернувся до Єрусалима. У цьому ж місті завершив свій земний шлях у лютому 1970–го.
Шмуелю Агнону, першому серед письменників, які писали івритом та ідишем, присудили Нобелівську премію. Його твори перекладені десятьма мовами світу. Кращі з них — про долю галицьких євреїв: тих, які жили в Україні, і тих, які поневірялися в далеких краях. Відзначений премією роман «Весільний балдахін» розповідає про «пригоди бідного хасида у Галичині». Літературознавці часто порівнюють стиль Агнона з творчою манерою Кафки, Гоголя, Достоєвського і Сервантеса.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
