Коридори шахти то розширюються, то звужуються, часом іти доводиться напівзігнутим.
Сіль у Стебнику почали видобувати дуже давно. В містечку, що адміністративно входить до складу Дрогобицької міської ради, свого часу «життя зароджувалось» власне навколо шахти, а згодом і калійного заводу.
В місті збереглася споруда першої адміністративної будівлі заводу, що виготовляв сіль для Австро–Угорської імперії. На її відкриття приїздив сам імператор Франц Йосиф. Про це досі у Стебнику не забули… А соляне виробництво було стратегічним для всієї тодішньої імперії. Тож і фраза «За матінки Австрії» у Стебнику досі актуальна і популярна.
Правда, сьогодні від колишньої величі заводу залишились лише уламки. Ще кілька років тому завод працював і переробляв руду в калійну сіль. Тепер він став джерелом металобрухту. Навіть склад готової продукції, що був зроблений з дерева, невідомі спалили, і зараз на його місці — лише обвуглені дошки.
Шахта складається з двох рудників. Другий рудник має чотири горизонти, два з яких затоплені водою. Уся робота на рудниках зводиться не до того, щоб добути цінну калійну сіль (таких підприємств на території України лише два!), а щоб підтримувати шахту в робочому стані. Дорогоцінних покладів у шахті ще 100 мільйонів тонн, при цьому калійні добрива Україна закуповує в сусідніх Росії та Білорусі.
«Це галіт, його ми найбільше видобували з рудника, — каже «УМ» Ольга Лукашонок, дільничний геолог першого рудника.— А ще сильвін, каїніт, лангбейніт, полігаліт та низка вторинних мінералів». У кімнаті дільничного геолога стоїть шафа зі шматками порід, що добували у шахті. Галіт — білий і кристалічний. Сильвін — червоний. Цю породу тримають у спеціальній колбі, щоб вона не всмоктувала вологу з повітря. При контакті з вологою порода руйнується. Пані Ольга дістає сухий болотоподібний шматок землі, і він розсипається в руці — все, що залишається з блискучого червоного твердого матеріалу.
Аби потрапити у шахту, спочатку треба перевдягтися. Одяг, гумові чоботи, каска і — вперед до прохідної. Дорогою до неї проходимо кілька колись робочих кімнат. Зараз 40 відсотків приміщень — в аварійному стані. Тріщини по усіх стінах, грибок, побиті кахлі. Доходимо до «гардеробу», де нам видають ліхтарики з акумуляторами, що мають власну назву — індивідуальні шахтні світильники та саморятівник. Останній важить близько трьох кілограмів і носити його із собою не так уже й легко. Проте цей пристрій може врятувати життя, якщо, не дай Боже, в шахті станеться аварія. Пристрій продуманий так, що дозволяє дихати чотири години, не використовуючи при цьому навколишнє повітря, що може бути отруйним. І хоч коштує такий саморятівник майже дві тисячі гривень, він набагато ефективніший за попередні моделі, які були розраховані лише на годину часу.
Крім того, в руки дають номерки, як у гардеробі театру. Після підняття на поверхню їх кладуть на місце. Таким чином ведуть облік людей, що зайшли в шахту, і тих, хто вийшов. Пара рукавиць теж не завадить.
«Тепер спускаємось на перший горизонт», — пояснює начальник першого рудника Михайло Яців, відкриваючи шахтну клітку, що розташовується у стовбурі. Його глибина — 340 метрів, ми ж опускаємось на 160. Шахтна клітка поволі рушає і ми опиняємося під землею. До слова, шахта побудована настільки давно і має так багато ходів, що далеко не кожен працівник копальні за роки роботи обходив усі її коридори. Тепер шахтні виробки називають просто штреки, а більше століття тому їм давали власні назви. Наприклад, «Юзеф» чи «Зигмунд». А що, по «Зигмунду» йти приємніше, ніж просто по штреку.
Одразу біля стовбура стоїть вагончик. Його використовують для переміщення вантажів. Проходимо далі, світла вже зовсім немає. Аби добре все роздивитися, обводжу ліхтарем навколо. Досить просторо: стіни — широкі, стеля — висока, сухо і відносно тепло (температура тут стабільно тримається на позначні плюс чотирнадцять градусів). Дихається легко.
«Через поклади солі шахту можна використовувати з лікувальною метою, — пояснює пан Михайло. — Особливо корисно буде людям, які страждають захворюваннями бронхів. Та й взагалі, тут можна імунітет укріпити. Ефект такий же, як і в соляних шахтах Солотвиного».
Коридори то розширюються, що можна вільно пройти, то звужуються і знижуються, тому часом йти доводиться напівзігнутим. У тих місцях, де вирубка велася крізь породу, стіни і стеля виблискують різними кольорами. Шар галіту плавно переходить у червоний сильвін. Подекуди зі стелі звисають «солоні» сталактити.
«Обережно, — звертає увагу мій провідник, показуючи на «червоні» калюжі вздовж колії. — Якщо вступити у ті, на перший погляд, маленькі калюжки, то і по коліно провалитись можна». Ями викопали шахтарі, щоб сюди збирався конденсат. Завдяки постійним протягам і сухому зимовому повітрю стіни шахти підсушуються, але влітку тут трохи вогко. Конденсат збирається на стінах, а потім краплинки стікають у ями.
У гаражі працюють кілька робітників. Саме зараз заряджається акумулятор і над вагончиком парує повітря. Дихати одразу стає важче, через азот, який виділяється. Над дверима висить табличка, написана польською мовою, що сповіщає: «Заходити з відкритим вогнем і курити суворо заборонено». Цю табличку часів «матінки Австрії» шахтарі знайшли у луговнях.
Саме у луговні ми і прямуємо. Десятиліттями з рудника «дідівськими» методами видобували кам’яну сіль. Тодішня технологія достеменно не відома, але приблизна схема така: у підземні вирубки закачували воду, сіль розчинялася, ропу викачували на поверхню і вже там випарювали у готовий продукт. А луговні — це теперішні порожнини, які колись були заповнені породою солі. Тепер таких бездонних прірв під містечком є 12.
Аби добратися до них, ми піднімаємось по аварійному стовбуру, що був прокладений 1879 року. По ньому шахтарі підіймалися назовні, якщо виникали надзвичайні ситуації. Дорогою до нього є коридорчик, що веде до ще одного стовбура, який на той час побудували для керівників і геологів рудника. Він схожий на сходи багатоповерхівки і був набагато зручніший від тих, якими користувались шахтарі. На жаль, зараз він завалений.
Підходимо до стовбура. Він — вузенький, з безліччю дерев’яних драбинок по кілька метрів. Ми піднімаємось на 30 метрів угору. Драбина вузенька настільки, що дві ступні поруч не поставити. Кожна сходинка вкрита болотом, а стіни навколо щоразу звужуються (принаймні складається саме таке враження). Світла лише стільки, скільки може забезпечити промінь ліхтаря. Дихати стає важче...
Піднялися іще трохи коридорами. Заходимо до луговні №10. До неї також ведуть дерев’яні сходинки, що заглиблються далеко в темряву. Потрапляємо у величезну порожнину. За кілька метрів від сходів зі стелі стирчить уламок труби. «Можна припустити, що саме через неї до породи і подавали воду. А через ті колодязі, одразу під нею, викачували соляний розчин», — пояснює пан Михайло, показуючи на конструкції на підлозі. В луговні «живе» приглушена луна і скаладається враження, що десь у тій далекій темряві хтось є.
Спустилися до ще однієї луговні під номером 11. В ній, на відміну від попередньої, залишилось озеро солоної води. І хоча тут так само темно, озеро має якусь чаруючу привабливість. Вода у ньому тепла, незважаючи на те, що глибина посередині може сягати і чотирьох метрів.
«Бачите, яка «травичка»?» — усміхається провідник, звертаючи увагу на кристали солі. І справді, вся луговня, особливо ближче до берега озера, вкрита кристалами солі, які утворилися у формі тоненьких стеблинок. Вони створюють враження трави. Краса — неймовірна, шкода, що винести «соляну» траву назовні неможливо. Вона дуже крихка і ламається при найменшому дотику.
Словом, екстремальні та цілющі можливості копальні в Стебнику — величезні. Якби знайшовся інвестор, її можна було б перетворити на унікальну оздоровницю і цікавий туристичний об’єкт, як це зробили в польських копальнях Велички та Бохні. От у кого варто було б повчитися, як із давно покинутого промислового об’єкта робити туристичні атракції та рекреаційні заклади.
На другому горизонті рудника встановили капличку на честь покровительки шахтарів Святої Варвари. Ледь не кожен доклався до її створення. Є тут навіть хрест iз кам’яної солі, а перед головною іконою молилися шахтарі ще з тих далеких часів. Адже до приходу радянської влади ікони висіли на кожному з горизонтів. «Щороку 17 грудня, у день вшанування Святої Варвари, працівники збираються помолитися біля каплички, — розповідає Михайло Яців. — Ми запрошуємо священиків усіх парафій, і правиться спільний молебень. А одного року навіть встановили рекорд — на підземний молебень спустилися 128 людей».
Усі привиди та містичні історії, які розповідають туристам у львівських підземеллях, часто–густо — чиясь вигадка, що «обросла» новими домислами, пройшовши крізь віки. Про справжній підземний Львів знають лише львівські дігери, які роками вивчають підземні таємниці. «Найбільша таємниця Львова — його повністю можна пройти під землею, — каже «УМ» Андрій Роюк, досвідчений дігер. — Можна зайти в центрі, а вийти на Погулянці». >>
Майже тиждень альпійська негода тримала їх у засніженому наметі поблизу Монблану на висоті 4300 метрів. А коли нарешті опинилися внизу, виявили, що про них знає увесь світ. Цього хлопці не чекали. «Для нас, — пояснюють, — це цілком штатна ситуація, доводилося бувати в складніших». >>
«Підкорення вершини можна порівняти тільки з шаленим оргазмом:це таке моральне задоволення, що душа співає, як пташка на долонях у Бога!» — так несподівано охарактеризував своє хобі херсонський альпініст із 25–річним стажем Ігор Безродний. Він не раз відчував на собі сувору вдачу Кавказьких гір, Ельбрусу, Паміру та Криму. Ігор Олександрович каже, що зацікавив його цим екстремальним видом спорту друг дитинства. В ті часи грошей на екіпіровку катастрофічно не вистачало. Все доводилося робити самим, починаючи від спецобладнання та закінчуючи одягом... Колектив підібрати так само було складно: люди приходили, спостерігали за тренуваннями. Але багато хто розумів, що не під силу буде перенести важкі навантаження. І лише одиниці з часом ставали перевіреними членами єдиної команди. >>
Здавалося б, чого може не вистачати людині в період, вільний від навчання та роботи?! ГОСТРИХ ВІДЧУТТІВ! Тому природно, що під час літніх канікул та відпусток дедалі більшої популярності набувають екстремальні розваги. Сьогодні рубрика «Гаманець» розкаже вам, де і за скільки можна «придбати» невеличку порцію адреналіну. >>
Полярна станція «Академік Вернадський», яка залишилася Україні у спадок від Великої Британії, готується прийняти чергову групу науковців на річне відрядження. Завтра вранці чотирнадцять зимівників вирушають до Антарктики, щоб прийняти крижану вахту у своїх колег, а сьогодні, за усталеною традицією, їх «усім миром» проводжатимуть у далеку путь до невеличкого острівця Галіндез рідні й друзі, урядовці, народні депутати, науковці й журналісти, які добре знають про маленькі подвиги вітчизняних дослідників крижаного континенту. >>
