У листопаді є дві дати, які спонукають говорити про історію електронних мас–медіа: на початку місяця у 1951 році транслювали перші телекадри у Києві, а раніше, 16 листопада 1924 року, здійснили першу в Україні радіопередачу з Харкова (з 1994 року це у нас офіційний День працівників радіо, телебачення і зв’язку). Тому ми вирішили поговорити про минуле телебачення з Іваном Мащенком, одним з найвідоміших українських дослідників історії радіо і ТБ, автором книги «Міфи і реалії телерадіоефіру» та двотомників «Телебачення України» і «Енциклопедія електронних мас–медіа».
— Іване Гавриловичу, чи коректно називати роком запровадження в Україні телебачення 1951 рік?
— Перший проект телевізійної системи у світі датований 20 лютого 1878 року і належав професору фізики політехнічного інституту старовинного португальського міста Порту Адріано де Пайві. Вивчивши винайдений за два роки до того американцем Александром Грехемом Беллом телефон, він передбачив застосування електрики для безпосереднього візуального зв’язку і накреслив пристрій для його здійснення. Протягом кількох наступних років серед учених відбувалася справжня «телевізійна лихоманка». Найдосконалішу на той час систему передачі рухомих зображень на відстань — шляхом розкладання картинок на окремі елементи — уже у 1883 році винайшов німецький студент Пауль Ніпков. Ще через два роки він отримав патент на винахід, який називають системою «механічного телебачення» з «диском Ніпкова».
У Києві першу телепередачу на основі «механічного телебачення» здійснили 1 лютого 1939 року. Безперечно, апаратура, встановлена у крихітній студії Українського радіодому, який знаходився в районі нинішнього майдану Незалежності (де зараз сходи, що ведуть до Жовтневого палацу), була досконалішою від першої моделі «диска Ніпкова». Проте то був чи не останній у світі телецентр «механічного (малорядкового) ТБ», з якого зображення поширювалося з допомогою хвиль радіостанції і дивитися його можна було без ретрансляторів та кабельних релейних ліній. Прогресивний закордон і навіть Радянський Союз уже освоювали сучасніше електронне телебачення. У Києві його запустили на початку листопада 1951 року. Але перша в Україні спроба організувати телемовлення належить харків’янам: на півроку раніше за киян, 1 лютого, тамтешній «малий» аматорський телецентр, який створили інженери, видав в ефір кінофільм «Каштанка». Професійний телецентр у другій столиці почав діяти весною 1955 року.
— Наскільки в запровадженні телебачення Київ відставав від Москви?
— Перша у Радянському Союзі програма ТБ в електронному стандарті вийшла в ефір у вересні 1937 року. Її здійснив у експериментальному режимі Ленінградський телецентр. А рівно через рік там почалося й регулярне мовлення. Пробна студійна передача Московського телецентру від 9 березня 1938 року стала другою в СРСР.
— Чи були в чомусь першими українські телевізійники? Чи є особливий внесок в історію телебачення українців?
— Першість після запуску на території нинішньої України електронного телебачення проявлялася у рамках Радянського Союзу. Так, збудована після війни Київська студія телебачення на Хрещатику, 26, першою була повністю оснащена телевізійним обладнанням винятково радянського виробництва. Саме Київ, а не Москва чи Ленінград, уперше 7 листопада, на другий день після експериментального пуску ТБ, показував трансляцію параду з Хрещатика (тільки на Київ і область).
Але найголовніше — одним iз розробників сучасного електронного телебачення є Борис Грабовський, син відомого українського поета–демократа Павла Грабовського. Майбутній винахідник народився у Тобольську, де після багаторічного ув’язнення поселився його батько. Після смерті Павла Грабовського його дружина з 5–річним сином переїхали спочатку в Одесу, а потім у Харків. Коли там померла бабуся, 17–річний Борис Грабовський переїхав у Ташкент, де згодом і працював. Улітку 1928 року винахіднику (зі співавторами Піскуновим і Поповим) видали патент на винахід електронної системи передачі на відстань рухомого зображення. Заявку на патент винахідники подали ще 1925 року. Тодішні московські привілейовані науковці з посадами — ідеологи впровадження у СРСР механічної системи телебачення — назвали так званий «телефот» Бориса Грабовського безперспективним. Це заважало розробкам, але не применшує внеску нашого співвітчизника — видатного сина знаменитого батька — у розвиток електронного телебачення.
— У 1967 році ви очолили Запорізьку студію телебачення. Чим відрізнялися обласні телестудії від київської?
— Від початку усі телепрограми в УРСР йшли у прямому ефірі, бо не було обладнання для відеозапису. І на кожному прямому ефірі нас чекали непередбачувані несподіванки. Наприклад, були у нас природознавчі програми. Вів їх, до речі, Володимир Яворівський, основним місцем роботи якого тоді було Запорізьке радіо. На одну з програм ведучий привів величезну вівчарку. Провели спочатку так звану трактову репетицію — з технікою, але без спеціального освітлення, щоб не було жарко. А коли ввімкнули софіти, температура підвищилася, собака почав ганятися по студії за оператором і помічником режисера, які швидко залізли на драбини, які були у студії. Ледь вдалося заспокоїти і втихомирити людей і тварину.
Спочатку відеотехніка, яку використовували на телебаченні, з’явилася у США. Розказують, що Микита Сергійович Хрущов дуже здивувався, коли вперше побачив себе у відеомоніторі на виставці досягнень американців, яка проходила у Москві, і дав доручення радянським інженерам розробити подібну техніку. Один з експериментальних варіантів, які згодом зробили у Ленінграді і Москві, потрапив у Київ. Серійне виробництво відеомагнітофонів запровадили на військовому заводі у Новосибірську, у першу чергу ними забезпечували республіканські телекомпанії. А понадплановий один екземпляр для Запорізького обласного телебачення новосибірчани зробили в обмін на гарантію відправити їм десяток автомобілів «Запорожець» від заводу «Комунар». І тому у Запоріжжі десь у 1970 році телевізійники одними з перших не тільки в УРСР, у Союзі теж мали для роботи відеомагнітофон. До речі, коли незадовго до ефіру записали першу програму, її учасників про всяк випадок попросили не розходитися. Оскільки для підстраховки не було другого відеомагнітофона. Але все обійшлося: техніка не підвела.
— Ще яким чином за радянських часів з’являлося нове обладнання у телецентрах?
— Московське центральне телебачення до 300–річчя Переяславської Ради подарувало Українському республіканському першу розроблену експериментальну пересувну телевізійну станцію (ПТС). З її допомогою і транслювали у травні 1954–го вечір з нагоди річниці возз’єднання України з Росією з оперного театру. Кажуть, величезну ПТС тоді уважно розглядав екс–керівник партизанських загонів, у той час заступник голови Президії Верховної Ради УРСР Сидір Артемович Ковпак, перепитуючи: «І що, то видно буде, що діється на сцені?»
— Яким особисто у вас був перший телевізор?
— Коли я працював у Сімферополі, ми знімали квартиру. Її господарі і продали нам у 1965 році якийсь унікальний телеприймач: коли відкривалася зверху його кришка, апарат починав працювати, на невеличкому екранчику з’являлося зображення. Донині жалкую, що через два роки ми не перевезли його у Запоріжжя. Напевно, то був трофей з Німеччини, де до війни було вже добре розвинене телебачення. Свою роботу воно припинило лише у 1943 році, коли розбомбили Берлінський телецентр. (Для порівняння, в Англії припинилися телетрансляції з оголошенням війни 1 вересня 1939 року, а відновилися уже у 1947 році. У роки Другої світової війни працювало телебачення у США, на території яких не було бойових дій). Коли приїхали у Запоріжжя, купили знаменитий «Огоньок». А для студії телебачення після запуску Останкінської вежі 1967 року з Москви отримали перший кольоровий телевізор — такого ще не було ніде, навіть в обкомі партії.
— Ви працювали на обласному і республіканському телебаченні. Який телеефір і чим вам запам’ятався найбільше?
— Уже у часи перебудови республіканські телекомпанії проводили телемости з іншими країнами. Українській студії довірили організувати і провести телеміст «Київ—Бірмінгем» (Москва надавала супутник зв’язку). Тоді в нашій студії був лікар iз Вінниці Анатолій Кашпіровський, який став психологом збірної Радянського Союзу з важкої атлетики, а згодом екстрасенсом. У британській студії були вчені та медики, які критично ставилися до дослідів Кашпіровського, навіть заявили, що коли екстрасенс приїде в Англію, його заарештують. Телеміст у Бірмінгемі йшов у прямому ефірі. Наше ж партійне начальство вирішило перестрахуватися на випадок непередбачуваних випадів представників капіталістичної держави і, пославшись на різницю у часі, наказало показати відеозапис програми наступного дня. О пів на першу ночі, коли ми вийшли після зйомок, на Хрещатику Кашпіровський бубонів про те, що його несправедливо розкритикували англійці. А потім у республіканський телерадіокомітет зателефонували, щоб ту критику вирізали. (Покровительствував Кашпіровському секретар ЦК КПРС Єгор Лігачов, чию сестру він обіцяв вилікувати від ожиріння). Критику екстрасенса залишили, але прибрали фразу в іншій тематичній частині телемосту — висловлювання українського емігранта про Голодомор в Україні та його жертви. Ідеологічний відділ, що працював на Орджонікідзе (нинішній Банковій), не міг пропустити речі, про які на телебаченні у Союзі ще не говорили.
Народився у Запорізькій області 1938 року.
1960 р.— закінчив Кримський державний педінститут (нині — Національний таврійський університет), історико–філологічний факультет.
1964—1966 р. — навчався у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, відділення телебачення.
Працював у газеті «Кримський комсомолець»; редактором Кримського обласного комітету з радіомовлення і телебачення; власкором ялтинської «Курортної газети».
1967—1975 р. — директор Запорізької студії телебачення, заступник голови Запорізького обласного комітету з телебачення і радіомовлення.
1975—1983; 1985—1991 — генеральний директор Дирекції програм Українського республіканського телебачення.
1983—1985 — заступник директора Радіо–телеграфного агентства України (ТАКС–РАТАУ).
1991—1995 — проректор Укртелерадіоінституту.
1995—1997 — перший віце–президент Національної телекомпанії України.
1997—1999 — заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.
1994—1999 — член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Автор більше десятка книг про телебачення.
Одним із надважливих завдань після Революції гідності є перетворення державного телебачення, повністю залежного від влади, у громадське — яке б об’єктивно інформувало про події, які відбуваються в Україні. Тобто не просто «припудреними», а зовсім іншими мають стати ефіри, зокрема Першого Національного, які роблять працівники Національної телекомпанії України — досить громіздкої структури, у віданні якої багато функцій і підрозділів. >>
Минулого тижня на засіданні Верховної Ради народний депутат від «Свободи» Ігор Мірошниченко вимагав від Генпрокуратури України розслідувати спільну діяльність «Громадського телебачення» та Національної телекомпанії України. Емоційний «свободівець» висловив незадоволення керівництвом НТКУ: гендиректором Зурабом Аласанією та його заступниками Олександром Лієвим і Дар’єю Юровською. >>
За останні місяці, відколи в Україні розпочалися протестні акції, постраждала більша кількість медійників, аніж у будь–якому збройному конфлікті у світі, — заявила позавчора головний юрисконсульт Національної спілки журналістів України , президент Асоціації медіа–юристів України Тетяна Котюжинська. >>
Минулі вівторок–середа стали ще одним кризовим періодом за три останні місяці протистояння громадянського суспільства і діючої влади. Речники останньої, страхаючи, протрубили, що «зачистять» київський Майдан за годину, а Президент Янукович перед тим порадив усім мітингувальникам розійтися. >>
Відомо, що на українські терени журналістика прийшла в 1776 році, коли у Львові впродовж року виходив французькою мовою тижневик Gazette de Leopol («Львівська газета»). Перша газета українською мовою «Зоря Галицька» (1848—1857) — сучасниця «Весни народів» — виходила так само у Львові. >>
За роки незалежності обговорювалося багато підходів до створення, функціонування та наповнення суспільного мовника. Сьогодні, коли процес створення Суспільного телебачення виходить на фінішну пряму, всі ці питання стають особливо актуальними. Про них ми і говоримо з генеральним директором Національної телекомпанії України Єгором Бенкендорфом. >>
