Горе–символ Горі

Одним із найпопулярніших туристичних пунктів у Грузії був і залишається Музей Сталіна в Горі — всього 80 км від столиці, година автоподорожі, — тому не заростає сюди народна стежка. Оскільки нинішнє керівництво Грузії намагається боротися із радянським історичним спадком — так, у 2006 році в приміщенні Музею ім. Джанашія Національного музею Грузії відкрили Музей радянської окупації, — логічною видалася заява міністра культури про трансформацію й перейменування популярної горійської пам’ятки в Музей сталінізму. «Існування музею просто несумісне із сьогоднішніми реаліями і що найважливіше — з нашим майбутнім», — заявив Ніколоз Руруа 9 квітня, у день пам’яті жертв під час тбіліської демонстрації у 1989 році. Міністр також повідомив про створення групи дослідників, які мають розробити план дій щодо змін. Позаяк у самому міністерстві мені не вдалося отримати інформації, як працюватиме ця комісія, які фа­хівці в неї увійдуть і які інновації трансформують музей, вирішено було поїхати в Горі, щоб дізнатися все на місці.

Сталін на проспекті Сталіна

Музей Сталіна розташовується у центрі міста. Вуличний вказівник пояснює — «проспект Сталіна». На цій же вулиці трохи віддалік розташований Музей бойової слави, присвячений Другій світовій війні та воєнній ескалації у серпні 2008 року (про ті події також нагадують подзьобані кулями стіни будинків). Ще одна посвята в Горі найвідомішому землякові — шестиметрова бронзова статуя — зникла з міського ландшафту літньої ночі 2010 року, викликавши неоднозначну реакцію серед грузинів, особливо горійців. «Оскільки Сталін у світі дуже відома людина, звісно, місцеві жителі мають певне почуття гордості [за свого земляка], — пояснює російськомовний гід музею Лариса Газашвілі. — Але зараз iде така агітація, що вже поганий тон говорити про Сталіна, тільки старше покоління щось скаже. Зараз і у фільмах, і в телепередачах Сталіна тільки критикують».

Музейний комплекс у Горі складається з кількох компонентів: старий будинок родини Джугашвілі, захищений накриттям із радянською символікою — п’ятиконечною зіркою та гербом, персональний залізничний вагон вождя та красивий палац iз білого каменю, де розміщується основна експозиція. «Цю будівлю авторства Арчіла Курдіані завершили в 1957 році, а критикувати Сталіна почали вже в 1956–му. У цей час, як нам сказали, в документах було записано, що це міський музей, а не музей Сталіна. А в 1961 році музей закрили — за телефонним наказом із Москви, офіційна ж версія — музей перебуває на реекспозиції. Відкрили у 1964–му». Лариса Газашвілі згадує, що перша експозиція в новому музеї–палаці була більше художньою — життєпис Сталіна був представлений у картинах і навіть килимах, але вже 1979 року наповнення змінили: партійне керівництво зауважило — це все ж історичний музей, а не галерея.

Наша розмова відбувається в холі музею. За два кроки — крамничка, туристам пропонують: «Сапераві» з етикеткою із зображенням Сталіна за 40 ларі (200 грн.), чашки з його портретом, фото, футболки з принтами «Сталин — Победа — СССР» та «Нам Сталин — отец, нам Родина — мать, сестра и подруга — советская власть». А з протилежного до сувенірної лавки боку — банери російською та англійською мовами, що несуть діаметрально протилежне інформаційне наповнення: «Жертвами Радянської імперії протягом усього часу її існування стали, за різними оцінками, від 15 до 40 млн. осіб.

Музей, що в цьому приміщенні, відкрили у 1937 році для увіковічення імені Йосипа Сталіна, у рік найтяжчих репресій. Одним з його авторів є Лаврентій Берія. Того ж року, згідно з радянською офіційною, значно заниженою, статистикою, смертній карі було піддано 353 074 особи, тобто щодня вбивали приблизно по тисячі людей. Музей був типовим зразком радянської пропаганди і фальсифікації історії. Експозиція змінювалася в різні періоди радянської історії, змінювалися акценти, але незмінним залишалося завдання музею — ви­правдати злочини найкривавішого режиму в історії».

Ці плакати, пояснює екскурсовод, з’явилися в музеї 9 квітня, коли міністр культури оприлюднив нову ініціативу, що, виявилося, не така вже й нова. «Комісія [зі зміни концепції музею] існує з 2008 року — приїжджає, дивиться, їде, — розповідає Лариса Газашвілі. — Але, щоб щось змінити, потрібні гроші: для оновлення експозиції, реконструкції будівлі, упорядкування території. Уряд хоче залучити фінансування міжнародних організацій. А просто міняти текст — це нічого не означає. Я сама текст міняю».

Екскурсовод, яка працює в музеї уже 25 років, має не гірший вишкіл, ніж дипломат у «гарячій точці», й уміло маневрує на ввіреному їй «мінному» полі. Вона наголошує, що для кожної групи, залежно від національності, вона робить різні акценти, наприклад, працюючи з українцями, — на пакті Молотова—Ріббентропа, показує портрет Сталіна з різнокольорового піску, згадує про знищення храмів та Голодомор, але «тільки словом, бо немає на руках ніяких документів».

Історична шизофренія

Почуте і побачене сприймаєш як історичну шизофренію: музей, що де–юре вшановує кривавого диктатора (на додачу до меморіальних речей існує навіть текст екскурсії, який зараз розглядають у Тбілісі, з красномовними пунктами: феномен Сталіна, організаторські здібності, незвичайна пам’ять, стратег, тактик), де–факто його викриває. «По тому тексту ніхто екскурсії не проводить, — пояснює моя співрозмовниця. — У книзі відгуків нас часто звинувачують, що ми не говоримо про негативний бік правління Сталіна, але це неправда, оскільки на першому поверсі, після проходження шести експозиційних залів, є ще дві кімнати, так звані «кімнати страху», в яких представлена історія репресій».

Ця ініціатива попереднього директора, до слова, автора сталіністичної екскурсії, похвальна, але все ж куца й однобока. У приміщенні, за площею не більшим ніж стандартна трикімнатна квартира, загальними штрихами окреслено віхи й окремі деталі репресивної машини СРСР. Це перелік катів, що стали жертвами режиму (зокрема, Єжов, Ягода, Берія), відтворення кабінету начальника системи НКВС у провінції, тюремної камери, кілька портретів репресованих iз місцевих.

Показуючи фото, Лариса Газашвілі побіжно згадує, що в 1930—50–ті роки нащадки репресованих аристократів уже займали високі посади, тобто 80 років тому історична пам’ять почала зазнавати трансформацій, наслідком чого стало сьогоднішнє толерантне ставлення горійців до свого контраверсійного земляка. З іншого боку — причина цього феномену може полягати в притаманній грузинам самоіронії й ненадривному ставленні до життя (яскравий приклад — фільм «Покаяння» Тенгіза Абуладзе). Тому відкритим залишається питання — наскільки послідовним можуть бути дії одного з найвпливовіших діячів Грузії Ніколоза Руруа, який ініціював відкриття Музею радянської окупації в Тбілісі? З одного боку, це, здається, у сфері його інтересів: за інформацією ЗМІ, його предки були в складних стосунках із представниками радянської влади, сам Ніколоз перебував у рядах «Мхедріоні» (воєнізованій націоналістичній організації. — Ред.), а не так давно обіймав посаду заступника голови парламентського комітету з питань оборони і безпеки. З іншого — ініціатива щодо трансформацій у Горі, якщо брати до уваги діяльність музею в Тбілісі, який функціонує не як наукова установа, а як атракція для іноземців, може бути всього популістським політичним актом.

ЦІНА ПАМ'ЯТІ

Повний квиток у Музей Йосипа Сталіна коштує 15 ларі (10 — музей та меморіальний будинок, 5 — відвідини вагона; 1 ларі — це 5 гривень). Екскурсії проводять англійською, німецькою, французькою, російською, грузинською мовами.

Переважна кількість відвідувачів — іноземці. У 2011 році музей відвідало 24 тисячі туристiв. У цьому році очікують, що цифра збільшиться. Початок туристичного сезону — травень–червень.

Вхід у музей безкоштовний двічі на рік — у День музеїв 18 травня та у день народження Сталіна 21 грудня.