«Ця епоха належить вільним людям»

06.04.2012
«Ця епоха належить вільним людям»

Костянтин Пономарьов. (Фото з сайту oplot.info.)

За шістнадцять років у високій моді харківський дизайнер Костянтин Пономарьов створив більше двадцяти колекцій одягу, кожна з яких вирізняється не лише оригінальністю замислу, а й, як він каже сам, таїть у собі елемент жарту автора над самим собою. Він не просто художник, а й філософ, завдяки чому його Будинок моди став брендовою фішкою Харкова. Найбільше професійне досягнення Костянтина на сьогодні — авторська колекція одягу з натурального хутра, що вважається найдорожчою в історії вітчизняної моди.

 

«Одна посмішка на губах, інша — на грудях»

— Костянтине, хотілося б почати нашу розмову з наймоднішої теми. Усі титуловані гості Харкова, які прибудуть на Євро–2012 через повітряні ворота міста, одразу побачать дівчат, одягнених у вашу форму. Наскільки цікавим було для вас це замовлення президента клубу «Металіст» Олександра Ярославського?

— Ви знаєте, мені взагалі пощастило у житті, тому що всі мої проекти — цікаві. За інші я просто не беруся. А Ярославський запропонував не просто створити уніформу, а одягти дівчат так, щоб усі, хто приїде до Харкова, не забули їх, як, скажімо, не забувають персонал в аеропорту Дубаї. Тому ця колекція — моя гордість. Можна вже й зараз куди–небудь полетіти бортом №1 — і вас будуть прово­джати красуні в костюмах з ангельськими крилами на спині. До того ж у них одразу дві посмішки: одна на губах, а інша — на грудях, у вигляді літака, що злітає. Дівчата у цих костюмах, сподіваюся, будуть справжньою окрасою зали для VIP–персон.

— Чи готуєте до Євро–2012 ще якусь колекцію?

— Ні. На сьогодні це досить кон’юнктурна тема, а я все–таки з тих, хто намагається створювати щось нове, несподіване. Євро — подія очікувана, усі до нього намагатимуться щось зробити, і мені ніскільки не хочеться стояти у черзі. Але я дуже сподіваюся, що ця подія таки відбудеться і трішки розвеселить наших людей. Зараз ось їжджу містом і думаю: було б добре, якби харків’яни одягалися яскравіше з тієї простої причини, що ввечері їх просто погано видно. Ти їдеш — і раптом якась темна тінь пiшохода виринає перед авто. Жах якийсь! Маю надію, що футбольний чемпіонат позитивно вплине на смаки городян і навколо нарешті з’явиться колір. Звичайно, літо приносить певні світлі відтінки. Блондинки, звісно ж, ходитимуть у голубому та бірюзі, але хотілося б додати ще й якихось божевільних контрастних поєднань. Наприклад, червоного із зеленим. Мені цього страшенно не вистачає.

— А чим вам цікаві європейські міста?

— Там повно «фриків», які взагалі плювати хотіли на моду, соціальні традиції, на те, що гармонійно, а що ні. «Начепив» зелені штани, червону футболку, рожеві лапті, бежеву сумку та якісь рожеві вушка зверху — і все. Якраз цього дуже бракує нашим містам.

«Мода нам сказала: «Ви — вільні»

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що моди більше немає. Усі можуть одягатися в міру власного смаку та культури. Ця тенденція зберігається й далі?

— Ми увійшли в епоху, яка належить людям вільним. І ця свобода повною мірою поширюється також на дизайн одягу. Мода ніби сказала люд­ству: «Все, досить, ви вільні. Ви намагаєтеся жити у вільних країнах, вдаєте із себе хто американців, хто європейців, так будьте ж ними до кінця, несіть повну відповідальність і за власний зовнішній вигляд!». Будинки моди й окремі дизайнери тепер пропонують усього лише своє бачення стилю, свої концепції. Останні є або радикально новими, або продовжують те, що було створено раніше. А ви вибирайте те, що подобається особисто вам. Усе залежить винятково від вашого настрою, від вашого бажання турбуватися про себе. Я розумію, що глянцеві журнали й далі писатимуть про те, що буде модним, але я вам відкрию страшну таємницю: усе це неправда. Так, звичайно, важко бути вільним, але від сьогодні добре буде одягнена лише культурна людина. Тобто всі лоходроми наперед приречені.

— А що б ви сказали про манеру одягатися тих наших співвітчизників, які через свiй статус не можуть собі дозволити багато свободи. Маю на увазі нашу політичну еліту.

— Ви знаєте, мене взагалі коробить від слова «еліта». А решта тоді хто — сміття чи що? Давайте скажемо так — люди, що перебувають біля керма держави. Так, мені подобаються деякі персонажі. Причому відверто подобається, як вони одягаються і який мають зовнішній вигляд, починаючи від одягу і завершуючи макіяжем, зачіскою, якщо це жінка. Скажімо, пані, що завдяки перебуванню у Качанівській колонії стала з деяких пір нашою землячкою, можна, напевно, багато у чому дорікнути, але тільки не за почуття смаку та міри. З цим у неї завжди все було гаразд. Мені також дуже подобається у цьому сенсі Наталя Королевська, іноді подобається, як одягається Ганна Герман, час від часу подобається Раїса Богатирьова. Це ті жінки, які дійсно справляють дуже добре і грамотне враження. З тих, хто не біля керма, але на виду, я б відзначив Олександру Кужель. Ця жінка абсолютно чітко розуміє, у чому вона гарна і що їй пасує. Вона вміє вибрати свій стиль і підібрати кольори. У неї це, мабуть, від Бога.

Що стосується чоловіків, то тут усе досить сіреньке, що, в принципі, закономірно — вони ж певною мірою одягнуті в уніформу. Є, звичайно, певні варіації: хтось уміє це носити, хтось ні, але в цілому усе прогнозовано. Хоча я б міг виділити екс–Президента Віктора Ющенка — нагрудні хусточки він носить як ніхто красиво. Та й iз краватками у нього, до речі, все гаразд.

— А що б ви сказали про тягу наших можновладцiв до пишного убранства? У параді черевиків із крокодилячої шкіри та дорогих брендових годинників є щось від комплексу голодного дитинства. Таке враження, ніби ці солідні мужчини понад усе бояться, аби ніхто не запідозрив, що колись їм купували лише одні сандалі на рік і то винятково до Першого травня. Але ж тоді так жили усі.

— Думаю, що манера одягатися не пов’язана із заможністю людини. Більшою мірою це залежить від внутрішньої культури. Наведу приклад з історії. Наполеон, будучи імператором, одягався у сірий мундир полковника і все життя прожив саме в цьому військовому званні. Водночас усі його маршали, яких він підняв iз багнюки і зробив принцами та графами, ходили у діамантах, горностаї, у пір’ї, демонструючи оточуючим, ким вони є на сьогодні. Хтось може подумати, що Наполеон просто наплював на одяг. Ні. У ті часи на одяг не плював ніхто. Це всього–на–всього — самодостатність людини, дуже тверезий, грамотний розрахунок. Будучи низьким на зріст, Наполеон прекрасно розумів, що посеред цього лоску його, сіренького, маленького і спокійненького, — помітять одразу. А решта загубиться, бо саме він — особистість, він єдиний, на кому все це тримається. Тому я думаю, що йдеться у таких випадках, перш за все, про якусь внутрішню самодостатність, і до заможності це не має жодного стосунку.

«Ми привеземо хутро»

— Ви задоволені колекцiєю, яку представляв ваш дизайнерський Дiм на недавньому Українському тижнi моди?

— Ми продемонстрували осінньо–зимову колекцію наступного сезону. Цього разу вирішили не вдаватися до експериментів, а створили спокійну, красиву зимову колекцію. На такий вибір вплинуло несподіване рішення Валентино Горовані піти з цієї сфери мистецтва. Він, без перебільшення, розвернувся і сказав: «Мені набридло!». І я раптом зрозумів: попри те, що ми особисто з ним не знайомі і що нас ніколи не зводило життя, мені цього майстра страшенно бракує. До його справ прийшли нові люди, і тепер, очікуючи колекцію Будинку Валентино, я щоразу усвідомлюю: Горовані таки відійшов від справ. Тому, створюючи колекцію, ми не процитували, а, швидше, переказали великого дизайнера своїми словами, використавши багато його силуетів. Більше того, ми трансформували його концепції та бачення на хутряний одяг. Це було досить цікаве завдання, тому що дизайн такого одягу доволі консервативний. Усі розуміють: тут головне хутро, і побільше, побільше. Тому, не відмовляючи людині в цьому бажанні, ми все ж спробували створити силуети, які залишать жінку жінкою, а не персонажем, закутаним у лисицю.

— Костянтине, чи показували ви свої колекції за кордоном? У вас є план підкорення цієї висоти?

— У нас було два покази у Росії на Тижнях моди, де журналістка з каналу НТВ чомусь прийняла мене за Сергія Зверєва. Я від його імені навіть інтерв’ю дав. Потім ми всі дружно над цим посміялися. Враження від показу залишилися найкращі, хоча російські Тижні мало чим різняться від тих, що зараз проводять в Україні. Єдине, що додалося після них, так це нові зв’язки і люди, які тепер періодично прилітають замовити одяг.

А покази за кордоном... Якщо буде така можливість і бажання Неба — то з великим задоволенням! Але ми насправді не намагаємося форсувати події. Не знаю, як для кого, а для мене щастя полягає в самому процесі, у тому, що я роблю, а не тільки і не стільки у його результаті. Саме тому я завжди говорю, що справжня творчість — це, як секс: він цікавий у той час як, а не після того.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>