Щойно відгриміла Друга світова війна. На руїнах Європи Улас Самчук мріяв про «велику українську літературу». «Для кого перелицьовував свою «Енеїду» Котляревський? — питав він сам себе. — Хто читав Куліша? Кому кидав свої огненні слова Шевченко? І Панас Мирний, і Грінченко, і навіть пізніше Леся Українка, Коцюбинський, навіть Франко і Стефаник…» Справді: для кого писали українські класики? Відповідь Самчука проста: «Ті люди писали самі собі, самі собі читали…» Самі собі? Не думаю. От хоч би та–таки «Енеїда». У неї було багато читачів. І козаки Задунайської Січі, і численні літератори — від Гоголя до Шафарика, і такі пишні вельможі, як Віктор Кочубей, Микола Рєпнін чи Дмитро Трощинський, котрий якраз і був ініціатором її видання. «Енеїду» читали навіть короновані особи: майбутній російський імператор Микола Павлович придбав для власної бібліотеки аж два примірники цієї «ірої–комічної поеми», та й імператор французів Наполеон Бонапарт, подейкують, возив її із собою.

Національний центр Довженка запровадив моду на німу кінокласику, реставруючи та показуючи взірці вітчизняного кінематографа на великому екрані. Останній такий кіноперформанс КОЛО ДЗИГИ 28 березня зібрав повну залу Центру сучасного мистецтва М17. Показували стрічку Михайла Кауфмана «Навесні» (1929), озвучену сучасним композитором Олександром Кохановським. Цей фільм у 1920–ті роки став абсолютно новою формою документального кіно. Він створений відповідно до авангардистської теорії «кіноока», розробленої Дзигою Вертовим. (В основі цієї теорії — використання кіноапарата як «кіно­ока», досконалiшого за людське око, за рахунок чого вдається закарбувати хаос зорових явищ, тобто життя зненацька і без жодних інсценувань).

Про відродження золотого «німого» фонду, реставрацію стрічок та їхню інтерпретацію на великому екрані «УМ» розповів заступник директора Національного центру Довженка Іван Козленко.

Як ми уявляємо собі типового художника? У береті, з пензлем у руці біля мольберта? Образ, звісно, логічний, але якийсь однобокий. Художник Олександр Дубовик, наприклад, упродовж усього свого життя не розлучався не лише з пензлем, а i iз зошитом та ручкою. Записував свої думки і враження, спогади, мрії, сумніви... Коли всього цього епістолярію зібралося чимало — дружина Ірина ретельно зберігала всі нотатки — вирішили видавати книгу. До того ж, і привід для цього знайшовся більш ніж вдалий — 80–річний ювілей художника. Книгу «Слова» презентували в Музеї «Духовні скарби України», паралельно відкрилася виставка автора, яка триватиме до 16 квітня.