Музей Стуса шукає притулку

Горлівський історико–літературний музей Василя Стуса — так називається колекція, яку зібрав підполковник міліції у відставці Олег Федоров, — не має державного статусу і розташований у кімнатці робітничого гуртожитку заводу «Еластомер» на вулиці Ізотова, 8. Сюди приїжджають представники української діаспори, приходить місцева інтелігенція, школярі. Аматорський музей, який відкрився десять років тому, віднедавна потрапив у вкрай скрутну ситуацію. Пан Федоров, зусиллями якого й тримається колекція, хворий і у зв’язку зі станом здоров’я не може опікуватися музеєм. Крім того, досі музей жив за кошт пенсії його власника та кількох місцевих ентузіастів. Тепер же Олег Федоров визнає: можливості утримувати Стусовий музей не має, тож хоче передати його в «хороші» руки. Виявилося, що таких «рук» у держави Україна немає.

Який же вихід? Як пояснив «УМ» Дмитро Стус, син поета і нині член Гуманітарної ради при Президентові України, Донецька обласна адміністрація планує виділити для експонатів окрему кімнату в обласній науковій бібліотеці ім. Крупської, також колекцією зацікавилися у Горлівській філії університету «Україна». Проте прихильники Василя Стуса переконані: у бібліотеці зібрані Федоровим експонати розпорошаться чи просто «потонуть», аматорський музей перестане відігравати таку просвітницьку роль, як досі. «Лишити музей у Горлівці й надати йому статус державного — найкращий вихід. Така можливість, гадаю, ще розглядається , — каже Ігор Славгородський, голова відділення ВО «Свобода» у Горлівці. — Утім якщо зібрані фонди перевезуть у бібліотеку в Донецьк, ми все одно зробимо в себе громадський музей Василя Стуса і готові взяти його на власне утримання. Це не обходитиметься дорого — функції директора, екскурсовода й охоронця виконуватиме одна особа».

Проте пан Славгородський не пояснює, чому ж місцева «Свобода» не хоче взяти на утримання зібрану Олегом Федоровим колекцію. «Там багато копій, а ми збиратимемо оригінали», — малює плани Ігор Славгородський. Це не зовсім так. Олег Федоров зацікавився Стусовими експонатами ще 15 років тому, п’ять років сподвижник витратив на те, щоб зібрати матеріали: «протоптував» доріжку до Стусової родини, зокрема його дружини Валентини Попелюх і сина Дмитра, розшукував однокласників і друзів дисидента. Завдяки друзям поета в музей потрапили відбитки його пальців, зняті органами КДБ, шкільні фото. Дмитро Стус поповнив колекцію кількома меморіальними речами — це оригінальні фотографії, листи, одяг, олівець тощо. «В музеї є панорама Пермського табору посиленого режиму, де відбував покарання Стус, відтворено його камеру ВС 389/36: «кормушку», вічко», — розповідає «УМ» Олег Федоров.

Нагадаємо, що Василь Стус народився 6 січня 1938 року саме в Донецьку (тоді — Сталіно), тут потім навчався у школі та в педагогічному інституті. Три роки тому на честь його 70–рі­ччя в Донецьку відкрили алею дерев і пам’ятний знак «Я є Вітчизна». Невже в такого багатого регіону не знайдеться коштів на оплату «комуналки» в одній гуртожитській кімнаті та на зарплатню одному співробітнику музею?