Семенова «Україніада»

25.01.2012
Семенова «Україніада»

Семен Абрамович Якубович називає себе сином єврея та польки, проте саме йому випала доля створити левову частку пам’ятників, якими Харків вшанував заслуги видатних діячiв української історії та культури. Якщо ж бути вже зовсім точним, то можна сказати й так: лише завдяки ініціативі та наполегливості цього кмітливого чоловіка у місті з’явилися гранітні погруддя та меморіальні дошки багатьом геніальним землякам. Але мученицька «Україніада» 89–річного майстра триває і далі. Наразі він наполегливо бореться за появу в Харкові пам’ятника Лесю Курбасу.

 

І на 125–річчя «пролетіли»...

Образ режисера–експериментатора Леся Курбаса запав у душу Семену Якубовичу ще багато років тому. І неспроста. Одразу після війни тоді молодий і нікому не відомий скульптор працював оформлювачем у Харківському драматичному театрі імені Шевченка, де ще добре пам’ятали курбасівський «Березіль» iз його неймовірною славою і трагічним занепадом. Тому коли у 80–х роках учні театрального реформатора і актори «Березоля» Роман Черкашин та Юлія Фоміна підкинули ідею створити митцеві пам’ятник, Семен Якубович одразу ж взявся за ескізи. Останні вразили точним проникненням в образ, але далі робота не пішла — навіть реабілітований театральний майстер залишився для компартійців «ворогом народу», тому про увічнення пам’яті репресованого майстра не могло бути й мови.

Але скульптор не здався. Спочатку він створив меморіальну дошку режисеру, яку благополучно встановили на фасаді театру імені Шевченка. А згодом і цвинтарний пантеон родини Курбасів на 13–му харківському кладовищі, де поховані його мати та дружина і куди прикопали капсулу з соловецькою землею, що тепер служить митцю останнім притулком. Логічним продовженням цієї затяжної епопеї мало б стати відкриття у Харкові й давно очікуваного пам’ятника (у Семена Якубовича він готовий уже давно, й про це всі знають), але й досі чомусь не склалося. Те «чомусь» встигло випити чимало крові, проте залишається непробивним. Ілюзія, що все ще може бути якось інакше, виникає лише напередодні кожного ювілею засновника «Березолю», але, поманивши надією, зникає на чергові п’ять років. Так було незадовго до 120–річчя Леся Курбаса, що відзначали в 2007 році. Так буде і за кілька тижнів у лютому, коли світова громадськість вшановуватиме вже 125–літній ювілей режисера. «Пам’ятника знову, мабуть, не буде, — гірко зітхає літній скульптор, якому в тому ж таки лютому виповниться вже 89. — Цього разу для Курбаса не знайшли шматка землі». Пісня стара, хоча й на сучасний лад.

Правда, у цій 30–річній «курбаніані» є й епізод, коли пам’ятник міг з’явитися стовідсотково, але той найбільш реальний шанс залишив по собі досить гіркий спомин. Справа в тому, що 120–літній ювілей режисера збiгся з періодом, коли театром імені Шевченка керував відомий експериментатор Андрій Жолдак, який позиціонував себе активним продовжувачем справи Леся Курбаса. Він радо привітав ідею міжобласного відділення Спілки театральних діячів встановити пам’ятник поблизу «Березоля» і навіть замовив Семену Якубовичу та архітектору Павлу Чечельницькому малюнки та ескізи майбутнього гіпсового погруддя. Але оскільки пан Андрій не визнає тривіальних підходів до жодної справи, за яку береться, запропоновані ним варіанти встановлення пам’ятника змусили схопитися за голови навіть його палких шанувальників. Спочатку Жолдак «побачив» Курбаса в образі замалим не «швейцара», що запрошує протягнутою рукою глядачів переступити поріг театру. А потім і того більше — запропонував зняти бюст Миколи Гоголя з постаменту, розташованого через дорогу у сквері, а на його місце встановити бронзове погруддя Леся Курбаса. Пам’ятник же письменнику був зведений ще у 1909 році і справедливо вважається одним iз кращих у місті. Його, за тим же задумом режисера, слід було перенести на вулицю, що носить ім’я Гоголя.

Запропоновані пертурбації скульптор назвав бутафорією і забрав усі ескізи та малюнки від гріха подалі. Тоді ж стало зрозуміло, що боротьбу за пам’ятник скульптору доведеться «заморозити» ще на п’ять років. Ближче до нової «круглої дати» про стару ідею заговорили знову, але у добре знайомому харківському стилі. Спочатку хтось наполягав на тому, що Курбас заслуговує не погруддя, а пам’ятника на повний зріст, тому готову роботу слід негайно переробити. Ще одні доброзичливці докопалися до відомчих циркулярів i почали наполягати на проведенні спеціального конкурсу. Коли ж стало зрозуміло, що є фірма, яка готова виділити меценатські кошти на роботу Якубовича та Чечельницького, і що за такого розкладу конкурсом можна і знехтувати, виникла нова проблема. Поки у міськвиконкомі збиралися впорядковувати виділене для пам’ятника місце, у мерії змінилася управлінська команда. А та, у свою чергу, тепер не погоджується виділити землю, на яку готові були дати «добро» їхні попередники. Словом, бронзове погруддя Курбасу у Харкові, вочевидь, не з’явиться й у наступні п’ять років, якщо, звичайно, у місті не порушать традицію згадувати про відомого режисера лише у переддень чергового ювілею. Прикро й те, що скульптор Якубович iз роками не молодшає. Без його ж ентузіазму про ідею з тридцятирічною історією, можливо, ніхто й не згадає. Правда, у цьому році є ще одна курбасівська «кругла дата» — у листопаді виповниться 75 років від дня страти режисера у соловецькому концтаборі, то, можливо, не все ще втрачено на довгу п’ятирічку?

І Шельменку було б не до сміху...

Утім, як свідчить практика, три десятиліття боротьби за пам’ятник для Харкова — не рекорд. Ще більше, ніж Лесю Курбасу, в цьому сенсі не поталанило одному з найшановніших в Україні харків’ян Григорію Квітці–Основ’яненку. Його пам’ять у рідному місті «увічнювали» два століття, сорок років iз яких за бронзове погруддя письменнику боровся знову ж таки Семен Якубович.

Уперше про пам’ятник Квітці харків’яни заговорили ще наприкінці позаминулого століття на шпальтах місцевої газети «Южный край» і пітерського часопису «Новое время», проте схвалену ідею реалізовано не було. Вдруге земляків присоромив за невдячне безпам’ятство відомий професор історії Микола Сумцов у 1909 році, після чого крига й справді скресла. На центральній вулиці для погруддя Квітці підшукали місце і навіть спробували той шматок землі впорядкувати, але оскільки до Першої світової з цією роботою не впоралися, далі вже було просто не до пам’ятника.

Утретє про невиконаний перед земляком борг у Харкові згадали вже у 1957 році напередодні 180–річчя письменника, коли, власне, й отримав замовлення створити проект пам’ятника тоді ще молодий скульптор Семен Якубович. Разом з архітектором Павлом Чечельницьким вони запропонували на суд фахівців одразу шість ескізів, отримавши досить високi оцінки своїй роботі, проте далі почало творитися щось неймовірне. Ідея встановити погруддя на місці колишнього родинного маєтку Квіток викликала різкий протест у всесильного КДБ, бо на тій території наразі розташований один iз військових заводів Харкова. Вже готовий пам’ятник потрапив за прохідну промислового гіганта, де й канув у Лету.

Учетверте про невшановану пам’ять заговорили вже через два десятиліття, бо у 1978 році світова громадськість святкувала 200–річчя основоположника української художньої прози за рішенням ЮНЕСКО. Завдання виконати постанову ЦК КПУ і Радміну УРСР про встановлення пам’ятника Квітці на батьківщині знову отримали Якубович iз Чечельницьким, але після того, як на довгих три роки затяглася чергова війна за місце для постаменту, архітектор добровільно вийшов iз «гри». Семен Якубович продовжив боротьбу і через п’ять років запропонував на суд громадськості новий проект, що був затверджений директивними органами України і навіть оплачений з бюджету сумою в 900 карбованців. Але потім центральний апарат КПРС видав наказ про «усунення надмірності» — і про пам’ятник забули ще на п’ять років.

У 90–х ці ігрища продовжилися на новий лад. «Зі мною укладали договори на виконання у глині погруддя письменника, — пригадує Семен Якубович, — проте кошти, що виділяли на проект, кудись зникали, документи анулювали, а модель у глині, не витримуючи часу, розвалювалася. Так відбувалося двічі. А на третій раз роботу врятувало втручання творчих організацій».

Зрештою пам’ятник встановили у жовтні 1993 року, але оскільки подію «підтягли» до 215–рiчного ювілею письменника, то, поспішаючи, відлили погруддя з грубими порушеннями технології. У результаті, як і передбачав скульптор, монумент почав руйнуватися, і його вже не раз «рятували», заливаючи «всередину» цемент. Тож зовсім не випадково історія, що розгортається цими днями тепер уже навколо пам’ятника Лесю Курбасу, викликає стійке відчуття дежа вю. Така собі спадковість поколінь, що не додала честі жодному керманичу міста, хоча, схоже, не змусила й червоніти. Втім надія, звісно ж, помирає останньою.

 

ДО РЕЧІ

Український пантеон від «сина єврея та польки»

Переважна більшість пам’ятних знаків українським митцям у Харкові з’явилася завдяки пробивному ентузіазму і таланту скульптора Якубовича. Окрім пам’ятника Квітці–Основ’яненку і курбасівського пантеону, він створив меморіальні дошки і настінні барельєфи Григорію Сковороді, Лесі Українці, Олесю Гончару, Дмитру Багалію, Миколі Хвильовому, Мар’яну Крушельницькому, Івану Мар’яненку, Валентині Чистяковій, Василю Каразіну та багатьом іншим. Примітно, що україністика принесла Семену Якубовичу успіх замало не в дитинстві. Ще в 30–х роках, будучи підлітком, він створив скульптуру «Т. Шевченко», яку представили на Всесвітній виставці дитячої творчості у Нью–Йорку і яка не залишилася там непоміченою. Водночас скульптура «Малий Тарасик», створена у 1963 році, й понині вважається однією з кращих у серії Шевченкіани.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>