У Карпати, по «Нафтусю»

26.10.2011
У Карпати, по «Нафтусю»

Щоб напитися води у Східниці, треба вистояти в чималій черзі. (автора.)

Поїхати у Східницю Львівської області, попити мінеральної води типу «Нафтусі», нам порадили знайомі, котрі там бували. Вони порівнювали природу невеликого селища, розташованого на висоті 800 метрів над рівнем моря, зi Швейцарією і запевняли, що оздоровлення у цьому куточку України є корисним і для дітей, і для дорослих. До того ж обходиться недорого й дарує здоров’я на весь наступний рік. Отож вирішено — їдемо у Східницю.

«Готелів набудували, а про дороги забули»

Спочатку шукаємо там житло. Скористатися адресами, які дають знайомі, не вдається. Усе заброньовано. Заходимо на сайт Східниці, вибираємо приватну садибу, телефонуємо господарю й домовляємося про оренду.

До гірського селища дістаємося через курортний Трускавець. У поїзді «Дніпропетровськ–Трускавець» згадуємо про сервіс часів СРСР — від килимків у коридорі тхне хлором, вікно у купе обклеєне старими газетами, шторки — у великих плямах. У Трускавці на залізничному вокзалі сюрпризи продовжуються — обдертий туалет знаходимо по запаху. «Давно такого не бачила», — обурюється молода жінка, з якою зіштовхуємося у дверях вбиральні. Про ту «візитку» курортного містечка пам’ятатимемо довго. Як і про місцеві дороги. «До Євро–2012 готуються, а тут — яма на ямі. Соромно везти іноземців, чотиризіркових готелів набудували, а про дороги забули», — обурюється таксист, в авто якого підстрибуємо 20–кілометровим шляхом Трускавець — Борислав — Східниця.

Сама Східниця дуже гарна, розташована між горами, наче між долонями. Попід горами розкидані різнокольорові дво–триповерхові будинки. «Колись на цих пагорбах садили бульбу, сіяли пшеницю, випасали худобу, тепер тут усе забудовано, люди здають житло в найм і цим живуть», — пояснює нам місцевий житель Павло Стемпіцький.

Орендоване через інтернет житло виправдало наші сподівання — там дві затишні кімнати, кухня, є гаряча вода і санвузол. Облаштувавшись, йдемо в санаторій на прийом до лікаря, який призначає, з яких джерел, коли і в якій кількості пити воду. Тож незабаром прямуємо по «Нафтусю» до джерела №3, що розташоване в лісовій зоні. До нього веде тротуарна доріжка, кажуть, її вистелили, коли у Східниці зустрічали Юлію Тимошенко.

«Десять років приїжджаю з Кривого Рогу, а такі черги вперше бачу», — дивується чоловік, за яким стаємо. Хоч черга й рухається повільно, але неймовірна краса смерекового лісу та чисте повітря додають людям гарного настрою. Через годину набираємо води й прямуємо до джерела № 10. Знайшовши, не віримо своїм очам — воно тече у розбитому, брудному й смердючому бюветі. Всередині, аби підійти до крана, треба пробратися по накиданих на мокру підлогу старих дошках. Неподалік цього занедбаного бювета — пам’ятник Омеляну Стоцькому, першовідкривачу східницьких джерел. «Почесне» місце знайшли для пам’ятника людині, завдяки якій Східниця змінилася, її жителі мають заробітки, а ми — змогу оздоровитися», — дивується киянка Ніна Ковальчук, розглядаючи монумент.

Стоцький уперто доводив: місцева вода — цілюща

Уже наступного дня вирішуємо дізнатися про Омеляна Стоцького більше, тож ідемо у музей його імені. Він — у невеликому будиночку на території санаторію «Східницькі Карпати». Його облаштувала донька дослідника, відома львівська журналістка Ганна Стоцька. У музеї чимало цікавих експонатів, серед яких — сімейні фотографії, особисті речі Стоцького, зокрема його рояль, крісло, портфель. «Непросто було Омеляну Стоцькому доводити чиновникам від курортології, що джерела у Східниці є лікувальними. Лабораторії Трускавця та Одеси слали йому відписки, що вода тут не є лікувальною, а він роками не втомлювався доводити, що це неправда», — розповідає «УМ» Віра Юрченко, колишня вчителька місцевої школи, яка проводить у музеї екскурсії. Вона наголошує: Омеляну Стоцькому казали «ні», а він разом з однодумцями — учителем хімії Михайлом Гамулою та з головним лікарем Степаном Дудою — таки добився свого. Останній розширив урологічне відділення, де хворі тричі на день пили джерельну воду, після чого у них почали виходити пісок та камінці з нирок. Ці експонати є у музеї і свідчать, як успішно «працює» східницька «Нафтуся», даруючи людям здоров’я. Мрія Стоцького, який прагнув «зробити доступним тисячам людям цей неоціненний дар природи», здійснилася. За відкриття 38 східницьких джерел радянська влада у 1977 році «розщедрилася» й виділила йому 100 карбованців премії, ще 700 прислали з Москви.

«Подивіться, яку користь людям приносить вода, яку відкрив Стоцький. Йому треба достойний пам’ятник поставити. І не біля того смітника, а в центрі Східниці — з одного боку Шевченко, а з іншого — Стоцький, — каже пані Віра i додає: — Музей прихистив головний лікар санаторію, а в центрі селища для нього не знайшлося місця». На жаль, це приміщення не опалюється, від чого потерпають відвідувачі та нищаться фотодокументи. Сама Віра Юрченко за свою роботу не одержує ні копійки, говорить, зверталася у селищну раду, а там відмахнулися, мовляв, «у нас на музей немає грошей». Жінка особисто знала Омеляна Олександровича, шанує його доньку, тому й проводить екскурсії на добровільних засадах, щоб «люди знали про Стоцького».

Курорту необхідна державна підтримка

Сьогодні Східниця інтенсивно розбудовується. Курортників у селищі більшає щороку, і не лише теплої пори. Оздоровитися тут можна на будь–який гаманець — у санаторіях, готелях, на віллах. У приватних садибах, приміром, ціни за добу перебування складають 35—100 гривень, тут можна готувати їжу самому, замовляти харчування господині або ж ходити в кафе чи їдальню. На жаль, за напливом приїж­джих не встигає інфраструктура селища. Не всі дороги мають тверде покриття, тож у дощ доводиться місити багнюку, опівночі гасне вуличне освітлення й удосвіта по воду треба йти трохи не навпомацки або зі своїм ліхтариком. Темно, хоч око виколи, й біля самих джерел — вони потребують впорядкування, а вода там тече цівочкою, і це збирає великі черги. Сімейна амбулаторія селища мiститься у приміщенні, якому більше сотні років. «Упродовж 20 років ми й десяти гривень не одержали на розвиток амбулаторії. І це в такому курортному селищі, куди приїздять тисячі людей, а нашій «швидкій допомозі» у 90% випадків доводиться обслуговувати чотиризіркові готелі й приватні садиби», — каже «УМ» завідуюча Східницькою сімейною амбулаторією Катерина Луцик. За її словами, амбулаторії не вистачає медикаметів, бензину, тут протікає дах, а поточні ремонти ведуть тільки за рахунок незначних пожертв місцевих жителів та курортників.

У Східниці немає жодного супермаркета, тільки невеликі магазинчики, в яких не зав­жди можна купити хліб. Незатишно й на місцевому базарчику — він тісний, не дуже чистий, молочні вироби продають поруч iз промтоварами.

Селищний голова Іван Піляк, якого тут вибрали не так давно, пояснює «УМ»: дороги у Східниці асфальтувалися востаннє у 1998 році. А нові вулиці Незалежності, Чорновола та інші не мають твердого покриття взагалі. Правда, торік там почалися роботи, але субвенція на них (600 тисяч гривень) прийшла тільки восени. Тож до першого снігу вдалося освоїти трохи більше половини. Кошти, які не встигли використати, згадує Іван Піляк, довелося повернути. Правда, цьогоріч удалося відремонтувати кілька вулиць. Окрім цього, місцева влада подбала про облаштування автобусних зупинок, зробила берегові укріплення, відновила міст на річці Східничанці, звела у селищі два капітальні туалети та встановила чотири біотуалети. Великі черги біля джерел очільника селища теж турбують. Він пояснює: аби працювати біля джерела, треба мати ліцензію, яку можна одержати через аукціон, але селищна рада зі своїм бюджетом не може вийти на нього. Сьогодні у джерел немає власника, але є власник споруд на тих джерелах. І він нічого там не робить, не платить за оренду землі, тож селищна рада подала на нього в суд.

«Ми вже закріпили джерела за територіальною громадою. Адже земля де–юре є східницькою, а де–факто вона нічия, бо на неї немає документів. Коли закріпимо ще й землю за селищною радою, тоді прорахуємо, скільки коштуватиме облаштування бюветів, і, думаю, цю справу зрушимо з місця», — запевняє Іван Піляк. І додає, що у минулі роки Східниця не мала програми розвитку. Сьогодні місцева влада її формує. Нова програма матиме п’ять напрямків — джерела, дороги, водопостачання, каналізація, берегоукріплення. Її буде представлено у Львівській обласній раді, а після — у Кабміні. «Нам необхідна державна підтримка, аби на Східницю як на курорт виділяли певні кошти. Адже бюджет селища становить 2 мільйони 200 тисяч гривень і для розвитку населеного пункту цього не вистачає», — зазначає Іван Євгенович.

ДОВІДКА «УМ»

Омелян Стоцький працював у нафтовому об’єднанні в Бориславі, а до Східниці приїхав у 1945 році директором газолінового заводу. Він був переконаний: там, де наф­та, є вода. Після багаторічних пошуків Омеляну Стоцькому в 1977 році вдалося відкрити у Східниці 38 джерел мінеральних вод типу «Нафтусі», ресурси якої — 80—100 кубічних метрів на добу. Ця вода успішно лікує захворювання печінки, нирок, шлунка, цукровий діабет, виводить з організму радіонукліди і шлаки. У Східниці є слабомінералізовані води з підвищеним вмістом органічних сполук, із жовчогінною властивістю, з вмістом заліза. А місцеву натрієву воду тут називають українським «Боржомі». Східниця досі користується тими джерелами, які відкрив Омелян Стоцький. Дослідник помер 10 січня 1979 року і похований у цьому селищі.

  • Чим славний Конотоп

    «То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>

  • Магнетизм малого Хрещатика

    Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>

  • Неземне тяжіння Нескучного

    Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>

  • Віч-на-віч з Очаковим

    Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>

  • Вужі, бобри і... Євромайдан

    Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>

  • Біла під європейським прапором

    Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>