Бортницька станція аерації — дітище передових розробок 50—60–х років минулого століття — нині переживає свої не найкращі часи. Останні кілька років вона працює упівсили — із запроектованих 1 мільйона 800 тисяч кубічних метрів на добу нині вона може впоратися лише з половиною цього об’єму. У «Київводоканалі» до вже традиційних наполягань на необхідності модернізації (поля, куди скидають мул, який у цивілізованих країнах використовують як сировину, переповнені) повідомили і про ще одну загрозу — потужності станції не здатні очистити воду від фосфатів. Вода на вході до очисних споруд станції уже перевищує норму на 130%.
Журналісти «УМ» побували на єдиних очисних спорудах стічних вод столиці та прилеглих 13 селищ і дізналися про основні проблеми станції.
«Інвесторам це нецікаво»
Бортницьку станцію обслуговують 900 людей, отримуючи в середньому 2 000 гривень зарплати, плюс молоко за шкідливі умови праці. Робота тут цілодобова й позмінна. А працівники, з якими ми спілкувалися, кажуть, що «шкідливості» не помічають, бо до смороду звикли. Головний ризик — жартують — не впасти у відстійник.
Запах, до якого ще досі не звик Харківський масив, тут виправдовують просто: без нього подібні об’єкти працювати не можуть, а в далекому 65–му ніякого масиву по сусідству не було. Тож усі претензії дирекція радить висловлювати Управлінню архітектури і містобудування.
Натомість керівництво говорить про проблеми. Директор Володимир Бражник зазначає, що станція через безгрошів’я уже кілька років ніяк не переступить поріг необхідної грандіозної реконструкції. «Німецька фірма зробила проект і порахувала: аби втілити його в життя, потрібно 500 мільйонів євро. Ні бюджет міста, ні уряд таких грошей виділити не може. А інвестори зацікавлення не проявляють, бо комунальне підприємство не приносить прибутку. Тому поки що оновлюються лише окремі елементи, але оновлення потребують усі інженерні конструкції».
Головний інженер Департаменту експлуатації каналізаційного господарства Ігор Березань, проводячи екскурсію територією станції, де пташки шукають собі поживи, одразу знайомить нас із цим дрібним «апгрейдом». Це решітки у грабельному відділенні — наварені пластинки з проміжком шість міліметрів, — встановлені минулоріч. На них осідає найкрупніше сміття після того, як стічні води пройдуть приймальний канал і до того, як його спалюють на заводі «Енергія». «До тонни щодня отримуємо. Як для міста–кількамільйонника це нормальна цифра, але добре, що оновили, — каже Ігор Березань. — Сміття багато, бо ставлення до каналізації в людей паскудне, тож тут ми чого тільки не бачили, навіть шматки дровиняк».
«Мулові поля переповнені втричі»
Пан Ігор говорить, що держава загалом могла би від неприбуткової станції отримувати певний зиск. Але поки що це неможливо без реконструкції. «Наприклад, на наступному етапі очистки — на пісколовках, де відділяються важкі мінеральні забруднення — у тій же Німеччині отримують пісок, який застосовується у промисловості й будівництві, — пояснює фахівець. — Ефективність наших пісколовок невелика, бо в проекті й не передбачалася технологія очищення піску. Тому на виході він забруднений органікою і потребує очистки».
Кардинального вирішення потребує одна з найголовніших проблем станції — переповнені мулові поля. Накопичення осаду, що утворюється після очистки, почалося 26 років тому, коли санстанція заборонила використовувати його як добрива. Ігор Березань каже, що ця заборона в теперішніх умовах може бути і неактуальною: «Тоді промисловість у Києві працювала потужно і металів вистачало. Тепер способів утилізації осаду немає». Проте визнає, що все ж краще було б їх обезводнювати — а це теж без реконструкції неможливо. «На полях, розрахованих на 3 мільйони кубометрів, лежить утричі більше осаду. Останнім часом його приймаємо за рахунок нарощування дамб навколо полів, реалізується відповідна програма. Але це тільки тимчасовий захід. В усіх країнах осад механічно обезводнюють (його вологість 98%), і на виході отримують у десять разів менші об’єми», — говорить інженер.
Зараза для Дніпра
Проблема, яка в перспективі може призвести до неконтрольованих наслідків, — якість води, яка потрапляє в Дніпро після станції аерації, а потім, після очистки, — у крани помешкань. «Останні 5—8 років концентрація забруднення води збільшується, так само вона збільшується і на виході, — говорить Ігор Березань. — Споруди станції запроектовані на менші показники «вхідних забруднень», ми різними технологічними способами намагаємося «втискатися» у норми, але це робити дедалі важче».
За його словами, проблема в українському законодавстві, яке не забороняє використання фосфатів, чого не допускають розвинені країни і Росія. «Мийні засоби, що продаються у нас, містять ці сполуки, і навантаження на станцію зростає. Як відомо, фосфати сприяють зараженню води, «цвітінню» водоростей. Аби позбутися цього, потрібна, знову таки, реконструкція або заборона мийних засобів, що містять фосфати». У «Київводоканалі» додають: ці сполуки пригнічують біологічні функції активного мулу і руйнують очисні споруди, тож перспективи невтішні.
