Їм Сталін наказав умерти

Першими про сумні роковини трагедії Південно–Західного фронту згадали активісти обласної організації громадського об’єднання «Товариство українських офіцерів», які днями влаштували у Полтаві науково–практичну конференцію за участю своїх побратимів зі столиці та кількох областей, науковців, ветеранів минулої війни, військових. Потім її учасники відвідали розташоване в Лохвицькому районі урочище Шумейкове, де поклали вінки та квіти до меморіалу воїнам згаданого фронту. А 20 вересня в Шумейковому пам’ять героїв вшановували представники обласної та місцевої влади, громадськості.

Нагадаємо, блюзнірські ігри над «перекроюванням» карти Європи і світу двох вождів–тиранів — Сталіна і Гітлера — призвели до того, що вже через два місяці після оголошення Німеччиною війни Радянському Союзу солдати вермахту опинилися фактично на підступах до Києва. Просування їхніх танкових армій було настільки стрімким, що на початку осені 1941 року над оборонцями столиці України — воїнами Південно–Західного фронту — нависла смертельна небезпека потрапити в лещата оточення. Однак, попри неодноразові прохання командування дати дозвіл на відступ, Сталін особисто наказував «стояти до кінця». «Кінець» був жахливим: після стискання ворогом «кільця» у так званому київському оточенні опинилося майже півтора мільйона (!) бійців, переважно українців. Тут загинули 4 армії, лише офіційно, згідно з німецькими джерелами, було взято в полон 665 тисяч червоноармійців, захоплено 3718 гармат і 884 танки, точна кількість людських втрат невідома й досі (йдеться про сотні тисяч убитих на полях боїв і закатованих у таборах смерті).

Відступаючи після взяття фашистами Києва, 20 вересня 1941 року, у згаданому урочищі Шумейковому загинув штаб Південно–Західного фронту разом із його командуючим, генерал–полковником Михайлом Кирпоносом. Останнього в нерівному бою смертельно поранив осколок ворожої міни. У 1976 році в Шумейковому відкрили меморіальний комплекс. Та до останнього часу одним лише замовчуванням масштабів трагедії не обходилося — побутували роздмухувані прихильниками «геніального полководця Сталіна» й підтримувані радянською історіографією міфи про «стратегічні прорахунки» генерала Кирпоноса.

Першим на повен голос про облудність таких міфів заговорив фронтовик, багаторічний керівник Полтавщини, вчений і письменник Федір Моргун, який ще в 1994 році видав свою книгу «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса». Згодом у своїх ґрунтовних дослідженнях, присвячених трагічній долі Південно–Західного фронту, він переконливо (з цифрами, фактами, живими свідченнями представників обох воюючих сторін) довів не лише провідну роль Сталіна в організації згаданої катастрофи, а й реальний вплив героїчної оборони Києва та підступів до нього на подальший перебіг війни. Адже цю порівняно невелику територію наші війська при підтримці цивільного населення захищали довше, ніж чимало народів Західної Європи свої держави, не кажучи вже про втрати гітлерівців. На переконання Федора Моргуна, саме під Києвом був зірваний німецький «бліцкриг» і фактично врятована Москва, до якої фашисти планували дістатися ще до настання осінньо–зимових холодів. Прикро тільки, що про це й сьогодні «забувають» навіть в Україні. Адже на всеукраїнському рівні влада полеглих у тій трагедії так і не вшанувала.