Витязь української літератури

17.08.2011
Витязь української літератури

Витязь української літератури. Так найчастіше говорять про Василя Симоненка. Поет і журналіст, він став одним із найяскравіших представників «шістдесятників». Його твори друкували неохоче. За життя світ побачила лише одна збірка — «Тиша і грім». Після смерті виходила лише ідеологічно правильна, порізана цензурою, поезія. Все решта — у самвидаві. У 1995–му поета посмертно нагородили Шевченківською премією. Високий і худий, але світлий, як сонях. Так про Василя Симоненка кажуть друзі. Він мав козацьку натуру і шляхетність, хоча й був селянського роду з Полтавщини.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

сиплють ночі у лимани зорі сургучеві,

заглядає в шибу казка сивими очима,

материнська добра ласка в неї за плечима.

Його «Лебеді» стали гімном материнству — сам Симоненко виріс без батька. Діти любили його казки, а влада боялася його сатири навіть у часи хрущовської відлиги. Василь Симоненко мав партквиток, але критикував радянський лад — за дволикість.

У присутності секретаря обкому партії читав вірш «Злодій»: «Їх би за грати, їх би до суду, їх би до карцеру за розбій. Їх би. А вони в залі сидять». Симоненко був відважним до зухвальства у своїй поезії. Товаришем і однодумцем Симоненка був Євген Сверстюк. Дисидент згадує поїздки  до поета в Черкаси, де той працював журналістом після закінчення університету. Сюди ж перевіз матір. В області вдавалося хоч трохи видати те, що у столиці не пропустила б цензура. У редакції газети «Молодь Черкащини» Василя–кореспондента запам’ятали як борця за правду та людинолюба. Тодішній голов­ний редактор Григорій Суховершко каже про Симоненка: дуже відповідальний, завжди усміхнений, багато жартував, не любив писати партійних звітів, легко знайомився з людьми та часто їздив у відрядження. Про людину нелегко писати, жартома скаржився поет. От про виробництво просто: посадив, виростив, зібрав, здав. Усе. А де ж людина?

Василь Симоненко прожив усього 29 років. Офіційна причина смерті — рак нирок. Режисер Лесь Танюк переконаний: кінець прискорило побиття у буцегарні. Це була помста КДБ за відкриття правди про репресії радянської влади. Танюк, Симоненко та художниця Алла Горська першими оприлюднили факти масових поховань розстріляних у Биківні. Після того, як товариші поета вже по його смерті провели кілька вечорів пам’яті, творчість Симоненка потрапила до чорного списку.  Записники  Симоненка його мати передала Іванові Світличному. Він устиг надрукувати  поезію в Канаді та США і видати щоденник. Справжні тексти Симоненка можна було побачити лише у самвидаві. Утім навіть так — нелегально і посмерт­но — він став одним із лідерів українського руху опору шістдесятих.

Юлія ГАЛУШКА