Уперше підземні ходи виказали своє існування у 1852 році. Тоді з невідомої для тодішніх городян причини у таємниче провалля «пірнула» корова. Подію, схоже, зарахували до числа резонансних, бо муки бідолашної тварини описала міська газета «Южный край». Спеціалісти ж, викликані на місце НП, залишилися до пригоди фактично байдужими. Переконавшись, що глибока яма навколишній архітектурі не загрожує, вони наказали просто засипати її піском. Тобто з притаманною вітчизняним управлінцям звичкою заплющили на проблему очі.
І дарма. Невдовзі так само провалився під землю кінний жандарм, який прибув на пожежу до Мордвинівського провулку. А ще пізніше — навіть вагон конки з пасажирами. На щастя, ті дивні пригоди губернська влада без уваги не залишила. За її наказом обстежити підземний простір в обмін на свободу послали трьох арештантів харківської в'язниці. Перспектива покинути нари, схоже, викликала у першопрохiдців неабиякий ентузіазм. Вони тричі спускалися тунелем до печер і кожного разу виходили на поверхню в різних кінцях центральної частини міста. Таким чином стало зрозуміло, що Харків стоїть на розгалуженому підземному лабіринті, походження якого не міг пояснити жоден тодішній історик.
Хоча бажання таке було. У 1902 році в ході підготовки дванадцятого археологічного з'їзду на ім'я голови оргкомітету Дмитра Багалія надійшла пропозиція включити до порядку денного й доповідь про рукотворне підземне диво. Вчені університету запевняли, що знають дванадцять отворів, через які можна легко потрапити до таємничих ходів. Але делегати з'їзду в цьому повідомленні сенсації не побачили, тому і словом не згадали про нього у підсумкових документах.
Повернутися ж до проблеми фахівців змусили обставини вже через десять років. Якраз тоді в Харкові почався справжній будівельний бум. У місті один за одним мов гриби після дощу виростали висотні кам'яні будинки з глибоким фундаментом. Тобто вириті з цієї причини котловани нерідко перетворювалися на бездонну порожнечу, адже в багатьох місцях від підземних ходів їх відділяв лише тонкий шар грунту. Словом, давнина так наполегливо просилася на поверхню, що харків'янам відступати було вже нікуди. У місті досить оперативно в одну дружну команду, що отримала статус губернської комісії, об'єдналися фахівці найрізноманітнішого профілю. Щодня вони спускалися до загадкового лабіринту, видаючи на поверхню безцінну для історії інформацію. Газета «Южный край», яка стала, без перебільшення, літописцем тих подій, так і повідомляла: «Кожний день несе якесь відкриття».
Стало, наприклад, зрозуміло, що печерні ходи виникли не самі по собі, а були збудовані під керівництвом тямущих спеціалістів. Увесь тунель, скажімо, викладений цеглою і має вигляд, ніби галерея склепу, яка впродовж усієї довжини зміцнена спеціальними арками. Масштаб виритих печер теж вразив своїм розмахом: їх висота і ширина сягає майже двох метрів. Тобто при потребі тут вільно могла б пройти навіть бричка, не кажучи вже про піший ескорт.
Але, як не дивно, зусилля губернської комісії були марними. Ні в міському, ні в обласному архівах нині немає жодного документа, який би офіційно засвідчував результати проведеної роботи. І якби не професійна цікавість журналістів місцевої газети, про події майже столітньої давності сьогодні, мабуть, ніхто і не знав би. Через брак наукової інформації короткі відомості про сам лабіринт iз часом вкрилися серпанком таємничості і зараз існують на рівні легенди або, скажімо, бувальщини про сиву давнину.
Повне забуття в таких випадках є цілком природним перебігом подій. Але історична пам'ятка знову нагадала про себе. До того ж у знайомий історикам спосіб. Два роки тому в дворі харківської мерії почали готуватися до будівництва десятиповерхового офісного центру. Інформація про те, що саме в цьому місці не так давно земля «проковтнула» автомобіль, прагматичні бізнесмени пропустили повз вуха. Адже тоді триметрову яму, вже за давньою традицією, просто засипали сумішшю зі щебеню та піску, старанно покривши поверхню асфальтом. Але раз на раз не випадає. Коли пробурені під палі отвори почали заливати бетоном, він почав провалюватися, мов у безодню. Обстеживши підземний простір, будівельники на глибині шести-семи метрів у кількох місцях натрапили на фрагменти легендарного лабіринту. Без рекомендацій спеціалістів далі продовжувати роботу було б справжнім безглуздям. Так волею долі зануритися під землю довелося співробітникам Українського інституту інженерно-технічних досліджень, які за неймовірним збігом обставин виявилися ще й спелеологами. На сьогодні вони обстежили частину ходів і склали їх карту. За версією науковців інституту, вся центральна частина міста збудована на такому собі підземному «царстві», походження якого й понині залишається таємницею.
Історики чіткої відповіді з цього приводу не дають. Є гіпотеза, що будівництво печер пов'язане з давньою харківською фортецею, яка виконувала роль захисного шлагбаума на шляху татарських нападників. За іншим припущенням, вирити їх наказав Петро І у роки другого етапу Північної війни. Висловлюють й радикальнішi думки. Деякі історики, скажімо, не виключають, що підземне місто з'явилося не три століття тому, а на тисячу років раніше. Тобто 350-літній ювілей Харкова, який відзначатиметься в серпні, — дата, швидше, етапна, ніж відправна. Тому археологам, аби докопатися до істини, слід негайно брати до рук кийки.
Хоча святкові 350 (якщо навіть з історичної точки зору ця цифра і сумнівна), таки відіграли свою позитивну роль. В атмосфері ювілейної метушні ідея поблукати печерами не на аматорському, а на професійному рівні видалася цілком резонною і навіть допомогла оприлюднити чимало цікавої інформації. Скажімо, тепер відомо, що печери Харкова — лише частина регіонального кадастру, який містить сім штучних лабіринтів. Чотири з них, загальною довжиною понад тисячу метрів, прокладені у приміських Липцях. Там же «плаває» під землею і самобутня Акула — печера, що дуже подібна формою на відому морську хижачку. Спелеологи також обстежили «Чугуївський централ» поблизу однойменного райцентру і «Невловимого Джо» у передмісті Ізюма. Всі харківські підземні царства розташовані на глибині 5—15 метрів і, крім усього, цікаві тим, що здатні привідкрити прийдешньому поколінню не одну історичну завісу. Виявляється, свої печери має замалим не кожне містечко, яке з'явилося на карті Слобожанщини кілька століть тому. Переважна більшість з них виникла в ході добування різних будматеріалів. Але є і рукотворні, як скажімо, харківський підземний лабіринт.
Не рахуватися з його існуванням з кожним роком стає все важче. «Підземні ходи, — каже співробітник Iнституту інженерно-технічних досліджень, член Президії Української спелеологічної асоціації Андрій Ковальов,— це міна сповільненої дії. Якщо їй не приділяти належної уваги, вона неодмінно колись вибухне». Аргументи вчених доволі переконливі. У підземній порожнечі збирається вода, що може спричинити підтоплення будинків. Лабіринт також змінює напругу грунтового масиву, а це найкоротший шлях до виникнення обвалів, просадок. Особливо коли поруч вирує життя у міському метрополітені і нескінченним потоком рухається наземний транспорт. А якщо врахувати ще й повну амортизацію харківських комунікацій, то картина і поготів вималюється малоприваблива. На сьогодні, правда, більша частина підземних ходів уже густо засипана завалами, але ця стихійність ніскільки не вирішує проблему в комплексі.
І ось що дивно. Протягом багатовікової історії кожне наступне покоління харків'ян знаходило свій спосіб боротьби з підземним «царством», якщо те нагадувало про себе, зухвало вириваючись на поверхню. Але як колись, так і тепер, місту бракує ентузіазму вивчити і повернути хоча б до музейного життя свою найзагадковішу історичну пам'ятку. Той факт, що, канувши в Лету, вона може прихопити iз собою і кілька солідних будинків або, скажімо, трамвайних вагонів чомусь теж нікого не хвилює. Така собі спадкова схильність до історичного забуття.
