Обкрадають навіть мертвих

13.03.2013
Обкрадають навіть мертвих

Зірвати бронзовий монумент з основи було неможливо без спеціальної техніки, яка не могла потрапити на територію кладовища непоміченою.

Пішов третій рік, відколи з київського цвинтаря «Берківці» було викрадено монумент з могили мого чоловіка, заслуженого тренера України Володимира Нагорного. Пам’ятник роботи народного художника України Юлія Сінькевича був занесений до Державного реєстру «Культурні цінності України» та простояв на цвинтарі 30 років і 5 місяців.

 

Незважаючи на те, що виконавці замовного злочину всім добре відомі, слідчі Подільського райвідділу міліції Києва від самого початку присвоїли справі статус «глухаря». У нас, сказали якось мені, люди зникають, що там якась скульптура... При цьому незалежні фахівці визначили зусилля, яке було прикладене, щоб зірвати бронзовий монумент вагою 230—250 кг з основи. Ця немала цифра дорівнює 11700 кг/сили. Висновок один: працював автокран, а враховуючи те, що на цвинтарі є своя потужна техніка і чужа на територію не заїжджає, неважко здогадатися, чиїх це рук справа. Від виконавців стежка обов’язково простягнулася б до замовників, яких так не хочуть викривати правоохоронні органи.

Хоч розслідування справи про викрадення монумента майже від самого початку перебувало під постійним контролем МВС, проте, як виявилося, два роки начальник Головного слідчого управління нічого про цей злочин і не знав. За два з лишком роки не відреагували правоохоронці ані на численні депутатські запити різних фракцій, ані на висновки та зауваження фахівців. Врешті, дійшовши думки, що монумент слід шукати поза межами країни, за розшук узявся робочий апарат Інтерполу в Україні. Ось тільки завчасно зроблений англійський переклад характеристик монумента бідолахи ніяк не можуть грамотно переписати у картку розшуку, а тому, за повідомленням відповідних структур деяких країн, цей ордер ніхто і не бачив.

Усiм відомо, що цвинтарі перебувають під охороною, а тому, згідно із Законом України «Про поховання та похоронну справу», кошти за заподіяні збитки відшкодовує та організація, яка не забезпечила належну охорону. Збитки за викрадений бронзовий монумент, що мав неабияку художню та історичну цінність, теж мали б бути відшкодовані у повному обсязі. Та не так склалося, як гадалося. Шевченківський районний суд м. Києва винайшов спосіб, аби обійти це стовідсотково позитивне на користь позивача рішення. Суд вирішив стягнути з відповідача заподіяну шкоду лише у частині виконання технічно­ливарних робіт, проігнорувавши художню частину — створення скульптурної композиції. Цікаво знати, з якої хмаринки вдасться ливарникам вилити монумент, якщо нема самої скульптури і не збереглася жодна її форма? Хто ж міг знати, що в Україні настануть такі часи, коли будуть безкарно обкрадати не тільки живих, а й мертвих.

Не забажала зрозуміти мої доводи позивача і трійка суддів Апеляційного суду м. Києва. Безглузде рішення суду першої інстанції залишилося без змін. Останнє слово було за касаційною інстанцією, але, не встигнувши отримати скаргу, суд не забарився видати ухвалу про відмову в її розгляді, підтримавши тим самим помилки своїх колег.

Слід зазначити, що надгробки ніколи не применшували значимість монументального мистецтва, а навпаки, звеличували його. Монументи надгробків — це певний пласт культурної спадщини, що дійшла до нас крізь віки. Саме з надгробків людство дізнається про видатних особистостей минулого. Шанобливе ставлення до цвинтарів свідчить про культуру країни та нації в цілому. Ставлення до культурної спадщини в Україні, до пам’яті предків — це складова частина нашої культури, а безкарне пограбування могил — свідчення нашого безкультур’я. Дехто вважає, що їх це не стосується, «їхня хата скраю». Вони не праві! Всі мають поховання родичів на захаращених, відданих на пограбування цвинтарях.

Неймовірно боляче бачити зруйновану, пограбовану могилу, але руки ще більше опускаються, коли безрезультатно оббиваєш пороги всіх можливих інстанцій у пошуках справедливості. Закон суворий, але це закон. Отож слідчі, які не викривають злочинців, прокурори, які прикривають слідчих, та «недотепи»­судді, які не «розуміють» доводiв потерпілих, — не менші злочинці, ніж могильні крадії.

Чомусь у сучасній українській мові замість «цвинтар» вживається слово російського походження «кладовище» з відповідним коренем, що українською має перекладатися як скарб. Отож, доки правоохоронні органи будуть покривати один одного та злочинців, очікуючи чергові зірочки на погони за свою сумнівну роботу, а незрячі та глухі працівники Феміди — виносити відверто безглузді рішення, злодії можуть без вагань добувати скарби з надгробків на цвинтарях, викрадати дорогу серцю пам’ять.

Ольга СІНЬКЕВИЧ,
заслужений тренер України

  • «Це напад на нашу історію»

    На заяву Об’єднання рідновірів України щодо руйнування в центрі Києва скульптури давньослов’янського бога Світовида міліція досі не дала ніякої відповіді. Про це в понеділок на прес­конференції повідомила засновниця Об’єднання рідновірів, релігієзнавець Галина Лозко. Пасивність правоохоронців наштовхує на думку, що кримінальної справи, най­імовірніше, не буде й злочинцям знову все зійде з рук. «Скульптура стояла навпроти будівлі Головного управління МВС у Києві, відтак камери відеоспостереження мали б зафіксувати зловмисників, — каже Галина Лозко. — Але складається враження, що винних і не збираються шукати. Цей та подібні факти спонукають до логічних висновків — відсутність покарання за злочин тягне за собою нові злочини». >>

  • Історія однієї синагоги

    До наших днів у Львові збереглося лише дві синагоги, хоча до Другої світової війни в місті їх було аж понад чотири десятки. Лише одна з тих, що вціліли, діюча — «Бейт Аарон ве Ісраель». Про цю синагогу відомо практично всім городянам, вона розташована на вулиці Братів Міхновських у привокзальному районі. А ось про колишню хасидську синагогу, що стоїть майже в центрі Львова, мало хто знає. Зараз пам’ятка архітектури опинилася під загрозою, адже в кількох кроках від неї розпочали масштабне сучасне будівництво. >>

  • Помолімось, брати мої

    Середньовічна дерев’яна церква Святого Юра — одна з найстаріших у Дрогобичі будівель. Коли на цьому місці тільки–но почав зароджуватись солеварний завод, неподалік поселилися і перші мешканці нового району. З часом українці звели храм, в стінах якого не було жодного цвяха. >>

  • «Божественна» стратегія

    Це ще один приклад сміливої і грубої афери, типової для нашої країни, коли зацікавлена група людей створює фіктивну фірму або ж таку, справжні задачі якої далекі від заявлених, і під патронатом найвищих державних чиновників розкрадає землі, бю­джетні кошти, історичні пам’ятки. Пролобійований Московським патріархатом проект «музей Десятинної церкви», за задумом, мусив стати юридичним прикриттям для зведення на місці руїн церкви князя Володимира сучасного собору УПЦ МП iз подальшим захопленням заповідної Старокиївської гори і розбудовою тут грандіозного монастиря та іконописної школи. Найвища амбіція — «приватизувати» сакральне місце, яке зараз є пам’яткою національного значення.

    Складається враження, що хтось сильний і впливовий підганяє батогом виконавців. За інформацією світських співробітників музею, його церковне керівництво говорило, що на «об’єкт» днями вже заїде будівельна техніка. «Об’єкт» — це законсервовані археологами руїни фундаменту Десятинної церкви. >>

  • «Ми змушені правити служби в пітьмі»

    На вулиці Степана Бандери, 10, у Львові стоїть величний костел. Саме сюди львів’яни та гості міста приходять послухати музику органа — одного з найцінніших у Європі. Сама споруда вже давно потребує реставрації, адже зведена на початку XVII століття і за своє існування пережила чимало трагічних подій. Зараз з однієї сторони будівля огороджена смугастою стрічкою, на якій висить попередження: «Обережно! Падає каміння». Поруч — табличка «Пам’ятка архітектури». З приходом «совєтів» костел закрили, а в 80–х роках тут відкрили Будинок органної та камерної музики. З часів Незалежності римо–католицька громада просить владу віддати костел у користування віруючим, проте наразі прихожани мають змогу лише зрідка правити у храмі. Тисяча прихожан костелу святої Марії Магдалини змушена приходити на богослужіння о восьмій ранку і вже за годину розходитись.

    Конфлікт триває роками, а релігійна громада впевнена — щодо них ведеться цілеспрямована дискримінація. >>

  • Дерев’яна правда

    Нещодавно Україна подала до штаб–квартири ЮНЕСКО заявку на включення до Списку всесвітньої спадщини руїн древнього Херсонесу та дерев’яних церков Карпатського регіону. Подання щодо храмів готувалося спільно з Польщею (по вісім пам’яток від кожної країни). Незважаючи на «прописку», всі церкви по обидва боки кордону є українськими, отож їх у список ЮНЕСКО подають під автентичною назвою tserkva. Загалом у списку цієї поважної організації прийнято вживати нейтральне слово churches (з англійської — знову ж, «церква»), єдиний виняток — норвезька «ставкірха»...

    Остаточне рішення ЮНЕСКО ухвалить у 2013 році. Відповідаючи на запитання про можливих конкурентів у боротьбі за місце у списку, Василь Слободян, один із авторів подання, провідний науковий співробітник інституту «Укрзахідпроектреставрація», каже: «Той же Херсонес хіба не конкурент?.. Важко уявити, щоб ЮНЕСКО включила у список відразу два об’єкти з однієї країни». >>