Тенденція продовжується: другий оупен ейр в Україні поспіль накрила хвиля дощу. IV Міжнародний екокультурний фестиваль «Трипільське коло», що тривав з 30 червня по 3 липня у місті Ржищів на Київщині, перетворився на велику «грязеву ванну» по всій 15–гектарній території, яку місили люди у дощовиках та гумових чоботях або просто босоніж. Як не дивно, для організаторів ця незапланована здибанка з негодою набула позитивних ознак: «Цьогоріч фестиваль відбувався під знаком стихії повітря, але йому більше пасувала би подвійна назва: «Повітря–Вода». Вочевидь природа вирішила таким чином долучитися до проведення фестивалю, який пропагує любов до навколишнього середовища та його захист», — чи то всерйоз чи жартома зауважив Роман Іванченко, куратор екомайданчика.

«Я вдячний тим, хто залишився, і не засуджую тих, хто пішов», — так розпочав церемонію нагородження переможців «Відкритої ночі» ідеолог фестивалю Михайло Іллєнко. Логіку цих слів зрозуміє лише посвячений: фестивальні баталії у «Мамаєвій слободі» проходили в декораціях нещадної зливи, а тому до фінальних титрів досиділи лише учасники, члени журі та нечисленні кіновідчайдухи. І якщо на роботі експертів опади не позначилися — кращих назвали, переможців у всіх номінаціях визначили, — то глядачам шести міст продемонструвати свою прихильність до того чи іншого фільму було вкрай проблематично. У підсумку — результати зі Львова так і не надійшли, Київ, за словами продюсера «Відкритої ночі» Пилипа Іллєнка, зібрав «аж» вісім анкет... Найвищий коефіцієнт відданості кіно продемонстрували у Чернівцях, де не лише активно голосували за кращу стрічку, а й встановили скриньку для того, щоб зібрати певну суму фільму, який, за версією чернівчан, став найкращим. (Гроші від Чернівців передали режисерові короткометражки «Рука» Олегу Борщевському). А перемогу за підсумками роботи глядацького журі отримала стрічка «Останній лист» (режисер Юрій Ковальов).

По тому, як Друга світова війна покінчила з більшістю тоталітарних режимів в Європі, наука історія стала іншою. Династійно–воєнні студії поступилися популярністю дослідженню побуту — «історії повсякдення». Коли впав радянський тоталітаризм, на Заході це вже був провідний науковий напрям.