Уже багато рокiв, коли бачу чи чую у виконаннi хору «Реве та стогне Днiпр широкий», цей прекрасний твiр повертає мене у 1948–й i 1957 роки. У другiй половинi 1950–х рокiв у совєтськiй iмперiї СРСР настала ця так звана «вiдлига», але не та, яка дзюркотить потiчками снiгової води i стiкає краплями по крижаних бурульках iз дахiв. Це слово пишеться в лапках i ще дописується «хрущовська». У тi часи тисячi засуджених на каторжнi роботи поверталися на рiднi землi з таборiв ГУЛАГу, розсiяних по територiї Росiї. Я повернулася в липнi 1956 року з Колими на Вкраїну, до Львова. Стало трохи легше жити, не оглядатися, чи, бува, за тобою не тягнеться енкаведистський «хвiст». Поновилася традицiя шевченкiвських днiв.

Для окремих громадян Донецької областi подiї початку червня 1951 року — далеке минуле, що ввiйшло в iсторiю. Але багато людей старшого поколiння пам’ятають той тривожний час, а ще бiльше — знають про нього вiд своїх батькiв, бабусь i дiдусiв. Знають i не можуть знайти вiдповiдi на запитання, чому 48 000 га землi, багатої на поклади нафти i газу, було вiддано Польщi? Як могло статися, що 7 167 український сiмей без їхньої згоди було депортовано з Карпат на пiвдень України?