У зону на милицях

05.05.2011
У зону на милицях

В Олександра Мазуренка попереду — тисячі кілометрів. (Фото автора.)

Щоб привернути увагу світової спільноти та української влади до вирішення соціальних питань чорнобильців та зони відчуження навколо ЧАЕС, інвалід другої групи з містечка Білицьке, що на Донеччині, на милицях має намір пройти близько 3 тисяч кілометрів територією України, Росії та Білорусі. А ще свою незвичну подорож Олександр Мазуренко присвячує 20–й річниці незалежності України.

Для 60–річного Олександра Мазуренка — це не перше випробування тисячами кілометрів, пронизливими вітрами, палючим сонцем та колючими дощами. Благодійна хода — це мірило не лише фізичного гарту, а й прояв його козацького духу, сили й волі.

Першу свою подорож на милицях він здійснив ще у 2000 році. Тоді Олександр перетнув Україну зі Сходу на Захід, від Луганська до Ужгорода. Мужній українець за 72 дні подолав близько 1600 кілометрів. Ту ходу наш земляк присвятив річниці Хрещення Русі. Під час подорожі відвідав святі для нього місця, зокрема Чернечу гору, місце, де на знак протесту проти русифікації вчинив акт самоспалення Олекса Гірник.

 

«Люди в Україні добрі»

«І страх, і сором, а деколи й вагання закрадалися під час ходи. Бувало, бачиш, як повз тебе «Мерседеси» та «Лексуси» на шаленій швидкості пролітають, а ти один серед степу на милицях і зверху лише одне небо, — розповідає про першу подорож Олександр Мазуренко. — Та нав’язливі думки відганяв, як поганих собак, і вперто йшов уперед. Адже було цікаво: майже щодня пригоди, незабутні зустрічі». Приміром, біля Умані зустрів японку та австралійця, які протягом 12 років подорожували світом на велосипедах. Досвідченим туристам, за плечима яких десятки країн та сотні тисяч кілометрів, ще не доводилося зустрічати мандрівника на одній нозі, тому були вражені мужністю нашого земляка. «Загалом, досвід першої подорожі показав, що люди в Україні добрі, не розучилися допомагати подорожнім, хоча траплялося, що й обкрадали», — ділиться враженнями пан Олександр.

Що ж спонукало інваліда пуститися у доволі небезпечну навіть для здорової людини подорож? Відповідь вимальовується, коли мова заходить про його життя. А воно було не квітами встелене... «Вже у перший день появи на світ Божий, кімнату в пологовому будинку, де я народився, а було це 10 лютого 1951 року в місті Ульянівка Одеської області (тепер Кіровоградська. — Авт.), у буквальному розумінні занесло снігом. Маму вже через кілька днів погнали на роботу на цукровий завод. Якби не дід із бабою, які забрали до себе, то не вижив би», — розповідає Олександр. Під час подорожі у 2005 році відвідав малу Батьківщину. Бачив барак, у якому був гуртожиток, а від пологового будинку збереглися лише руїни...»

Ріс Сашко в діда й баби, закінчив школу, потім технікум. Працював на залізниці бригадиром, майстром із ремонту колій. Отримав квартиру, одружився. Разом із дружиною Ольгою народили й виховали сина та двох доньок. Уже й онуки є. Деякий час працював на шахтах «Білицька» та «Схід», що у сусідньому Сніжному. Та з часом мусив повернутися на залізницю, бо чиновники погрожували забрати відомче житло. А через два роки стався нещасний випадок: потрапив під потяг і втратив ногу — колесо вагона зупинилося якраз біля другої ноги...

Уже на лікарняному ліжку картав себе за необачність. «Потрібно трьох дітей на ноги ставити, а тут сам без ноги лишився, — розповідає Олександр. — Уже готував себе до інвалідського життя, коли з преси довідався: відомий політик Анатолій Матвієнко пішки пройшов 400 кілометрів — із Києва до своєї рідної Бершаді, що на Вінниччині. Але то ж здорова людина... А якщо мені пройти на милицях усю Україну, подумалося тоді...» На таке, майже авантюрне, рішення могла наважитися лише справді вольова людина, з характером.

Розплата за патріотизм

Ще до проголошення незалежності Олександр дізнався про подвиг Олекси Гірника, який у 1978 році на Чернечій горі спалив себе на знак протесту проти русифікації України. Відтоді Гірник і Тарас Шевченко стали його духовними провідниками. Самотужки пізнавав українську мову, першим у Білицькому на даху своєї хати вивісив синьо–жовтий прапор. «У Красноармійську на базарі придбав, — розповідає пан Мазуренко. — Три дні розвівався двоколір над моєю домівкою. Люди зупинялися, автобуси. Однієї ночі прапор таємниче зник. Довго шукав потрібну тканину, пошив ще один і вивісив знову». Якось на його подвір’я зайшло шестеро незнайомців і попросили води... Потім зненацька ударили по голові. Непритомного затягли до лісосмуги, там били ще — зламали щелепу, ребра...

Лежачи на лікарняному ліжку, думав:«Якщо влада б’є, сміється з рідної мови та залякує дітей, значить, я все роблю правильно. Але прикро, що навіть учителі в школі дорікали дітям, що їхній батько вивісив бандерівський прапор».

Відтоді сенсом його життя стає мрія духовного об’єднання українців зі Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Саме з цією метою у 2005 році Олександр вирушає пішки навколо України.

За час ходи стоптав шість пар взуття

До другої подорожі Олександр готувався ретельно. Налаштовувався морально та гартувався фізично. Зробив візок для необхідних у дорозі речей. Взяв килимок, інструмент для ремонту візка, намет, білизну, кілька сорочок, спортивний костюм, змінне взуття, документи, хліб, шмат сала, два десятки пакетів локшини швидкого приготування та сухого картопляного пюре, воду. А ще — вишиванку та український прапор. Йдучи на милицях, Мазуренко тягнув за собою 30–кілограмовий багаж протягом усього багатотисячного маршруту...

Про спонсорів і мови не було — розраховував лише на свої скромні статки. Позичив у колишньої дружини 100 гривень (з 2000 року із Ольгою офіційно розлучилися. — Авт.) і 11 травня 2005 року вирушив із рідного Білицького. За день долав по 25 кілометрів, рухаючись зі швидкістю 2–4 км на годину. «У дорозі траплялося всяке, — розповідає Олександр. — Коли погода дозволяла, спав просто неба, у негоду — в наметі. У багатьох населених пунктах нашої країни люди спостерігали картину, коли спочиває якийсь дивак–інвалід, із прив’язаним до ноги візком, а під головою сумка зі скупими статками. Доводилося терпіти спеку і холод, відчув на собі і саркастичні погляди, навіть приниження. Інколи виникала апатія, зневіра, але казав собі: «Вставай і йди!»

Та все ж, за словами мандрівника, добрих людей на його шляху зустрічалося набагато більше. І всі намагалися допомогти: грішми, харчами, пропонували дах для ночівлі, а дехто й послуги перевізника. Дещо Олександр приймав із вдячністю, але порушити правила пішої мандрівки не дозволяв собі принципово. «Якось в Одеській області, поблизу селища Маяки, мене наздогнав мікроавтобус, у якому їхали два капітани далекого плавання. Зупинилися, розпитали, хто й куди йду, — оповідає наш герой. — Фотографувалися зі мною, а потім, дивлюся, вже тягнуть мій візок і мене, майже силоміць, у салон автобуса. Привезли до населеного пункту, поселили в готелі, нагодували ще й грошей трохи дали. Вранці подалися своєю дорогою, а я автобусом повернувся до того місця, де моряки мене підібрали і відновив свій маршрут».

Під час подорожі Мазуренко побував у багатьох святих для себе місцях — на Чернечій горі, піднявся на Говерлу, дійшов до найпівденнішої точки України — мису Сарич. «Щоправда зійти на мис не дозволили російські військові, а так хотілося помити ногу в морі, — ділиться враженнями Олександр Андрійович. — А під час підкорення найвищої вершини України майже половину шляху довелося долати поповзки, чіпляючись за кущі. Значну частину зворотного шляху також повз».

Якщо на захід Олександр Мазуренко йшов через схід, північ та центр країни, то повертався південними просторами. Зворотний шлях проліг через Коростень, Ковель, Львів, Івано–Франківськ, Чернівці, Білгород–Дністровський, Одесу, Севастополь, Маріуполь... Загалом, зізнається мандрівник, за час ходи стоптав шість пар взуття.

Збулася його мрія — пройтися Україною вiд краю до краю, побачити її, відчути. Таке під силу лише справжнім українцям. Мандруючи Україною, Олександр власним прикладом доводив, що кожному лише варто повірити у свої сили і що тоді всі разом «допоможуть країні викинути милиці розбрату й зневіри».

 

ЗНОВУ В ДОРОГУ

Старт — у Донецьку, фініш — у столиці

26 квітня о 15–й годині Олександр Мазуренко вирушив у нову мандрівку, під час якої збиратиме підписи під зверненням до Ради безпеки ООН про необхідність невідкладної допомоги постраждалим від аварії країнам і запобігання подібних аварій. Стартував у Донецьку, а фінішуватиме в Києві, у День Незалежності біля пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи. Щоправда, спочатку планував розпочати ходу від Чорнобильської станції 26 квітня о 1–й годині 23 хвилини (час вибуху на ЧАЕС), проте планам мандрівника завадили президенти України, Росії та патріарх Кирил. З нагоди їхнього приїзду навколо зони створили таку «захисну оболонку», що годі було туди потрапити.

Цього разу Олександр Мазуренко мандруватиме під егідою Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Чорнобиль–допомога», яку очолює учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1–ї категорії Віктор Тупілко. Саме він уперше запропонував допомогу мандрівнику.

Маршрут Олександра проляже через Дніпропетровськ, Кременчук, Черкаси, Канів, Прилуки, Суми. Звідси візьме курс на Курськ, Орел і Брянськ. Далі дорога проляже Білоруссю. Там відвідає Гомель, Мозир, Пінськ і поверне на Україну. До кінцевого пункту мандрівки — столиці України — йтиме через Луцьк, Рівне, Новоград–Волинський і Житомир. За словами мандрівника, перед стартом кілька місяців тренувався у ході на далекі дистанції: набивав, як він каже, руки. Налаштував власноруч зроблений візок, під яким можна й переночувати (аби не розкладати намет), з собою взяв неодмінні вишиванку й національний прапор.

Удома на мандрівника чекатимуть молода дружина Ганна з маленьким синочком Олександром, якому 4 травня виповниться 1 рік і 2 місяці. А ще перша дружина Ольга, троє старших дітей і четверо онуків...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>