На початку лютого 1944 року темної–претемної ночi через наше село вiдступали нiмцi. Велике село наче вимерло, нiде нi вогника, нi собачого гавкання. Багнюка несусвiтня, нiби трясовина. Минуло кiлька десяткiв рокiв пiсля вiйни, i менi випала нагода побувати ще раз на вулицi мого дитинства. Що ж тут змiнилося за цей час? Хатки вкритi вже не соломою, висять дроти електропередачi, стирчать телеантени. Та залишилася та грязюка по самi вуха часiв нiмецького драпмаршу.

Хто такi дiти вiйни i як вони прожили i зараз живуть, уже писано–переписано. Я просто хочу нагадати. Ми — дiти вiйни — не знали, що таке дитинство. Хiба можна назвати щасливим дитинством роки окупацiї або голоднi 46—47–й роки? Я донинi не забув, як у 1947 роцi нас, 9—10–рiчних дiтлахiв, гнав iз колгоспного саду верхи на конi старший сторож, як мене наздогнав i вдарив по спинi батогом так, що й полотняна сорочка трiснула. А ми ж пiшли в сад, бо голоднi були. Що ми тодi їли, то й подумати страшно...

Верховна Рада відхилила законопроект М. Кульчинського про скасування привілеїв у пенсійному забезпеченні, за нього не дали жодного голосу коаліціанти, що займають владні посади, в тому числі й комуністи, які давно вже думають не про трудящих, а лише про себе. Переважна більшість українців вважає несправедливим розмір пенсій привілейованих високопосадовців, які у 40—50 разів перевищують мінімальні. Оголошений намір уряду обмежити їх, швидше за все, матиме той самий результат, що й законопроект Кульчинського, бо намір є піаром, спробою підсолодити гірку пігулку підвищення пенсійного віку.