Чиї сліди в історії

Коли з початком цього року стало відомо про закриття проекту історичних розвідок «У пошуках істини», з яким кілька років асоціювався канал СТБ, зачепив не сам факт закриття, а підстава для цього. Будучи професійним телеглядачем, прекрасно знаю та розумію: телевізійні проекти, не змінюючись, довго не живуть. А навіть якщо почнуть змінювати ведучого, акценти, наповнення — все одно не факт, що протримаються довше наступного сезону в цьому вигляді та під цією назвою.

Стрімкі зміни сіток мовлення та переформатування каналів щосезону демонструє не лише бажання розвитку, а й часто — кризу ідей. Це коли, за відомою приказкою, в борделях міняють не дівчат, а ліжка. У країнах, де телебачення давно структурувалося та поділило аудиторію, роками, а то й десятиліттями існують, зокрема, повністю наповнені історичною інформацією канали. Причому вони навіть конкурують між собою, але борються за свою аудиторію, не намагаючись утримати її за рахунок реаліті–шоу чи програм із піснями–танцями. І навряд чи подібний канал десь може закритися через брак тем — а саме з цієї причини, на думку керівництва СТБ, «У пошуках істини» виробляти не рентабельно і не потрібно.

Проте закриття циклу історичних телерозвідок власного виробництва — ще півбіди. Канал поступово відмовився також від показу аналогічних програм, куплених у Росії. Тоді як саме історична документалістика, не важливо, чийого виробництва, свого часу сформувала позитивний імідж СТБ серед українців, котрі зазвичай телевізор не дивляться. Та й це не головне: з’ясувалося, що історичні розвідки виявилися сиротами. Якщо, наприклад, «Світські хроніки» або «Караоке на Майдані» мандрували з каналу на канал, завжди отримуючи більш–менш постійний порт приписки, то проекти з історичною складовою опиняються в нейтральних водах телевізійного ринку. Хоча, між іншим, вони не менш розважальні та видовищні (приклад, Diskovery та Viasat History не дасть збрехати). Просто це розвага зовсім іншого плану — на телебаченні ж бо більшою чи меншою мірою все розвага, крім класичних новин та рекламних блоків.

Щось–таки залишається. Насамперед мова про «Слідами пращурів» з Олесем Бузиною — досить дивний, але показовий, як на мене, зразок упевненого невігластва, який, попри свою коротку історію, на диво вперто тримається в ефірі К1. Стартувавши у середині грудня минулого року, програма про наше, а точніше — про «чиєсь» історичне минуле, «чиїсь» традиції та «чиїсь» звичаї кудись зникла, подарувавши глядачам кілька випусків. А через паузу знову з’явилася в ефірі каналу, тепер уже — не понеділковими ночами, а суботніми ранками. Причому нового Бузина нічого не показує, повторюються старі випуски про часи нашого минулого, коли, за переконаннями автора та ведучого, жодних націй не існувало. Були тільки слов’яни, вони вірували у Бабу Ягу, проходили ініціацію та ходили на вечорниці. Правда, за Бузиною, історія повторюється. І хороша традиція перетворювати хлопчика на мужчину трансформувалася в армійську дідівщину (автор сприймає це позитивно), а те, що для пращурів — вечорниці, для нащадків — нічні клуби зі стриптизом (у цьому теж Бузина вбачає зв’язок поколінь).

Автор та ведучий «У пошуках істини» В’ячеслав Гармаш, коментуючи ситуацію довкола проекту, визнав певну кризу ідей, а точніше — ідеологій: до історичних фактів вимагали ставитися, як до світської хроніки чи козирного життя. Але сам Гармаш далі чітко розділяє історичне минуле Росії, України, Польщі, Радянського Союзу. Для Бузини у «Слідах пращурів» окремого минулого України — країни, громадянином якої він є, — не існує в принципі. Через те, мабуть, його «сліди» швидко засихають: масова культура, зокрема телебачення, вимагає чіткого уявлення про предмет розмови. Олесь Бузина зовсім не уявляє, про що саме хоче розказати і чиє саме минуле його цікавить. Гаразд, байдужа Україна — багато інших цікавих країн із непересічною історією та міфологією. Можна цікавитися кельтськими міфами, зрештою... Проте цей автор, як у тому анекдоті про трактор, зібраний на колишньому танковому заводі: як не збираємо трактор — все одно танк виходить. Тобто за яку б тему не взявся Бузина — все одно виходять сторінки історії держави російської.

На цьому фоні досить позитивно виглядає «Машина часу» на «5 каналі» — журналіст Андрій Охрімович уже має досвід переміщатися в минуле з часів програми «Далі буде», яка виходила кілька років на Першому Національному. Із того, що поки можна було побачити, формат цієї програми змінився. Раніше Охрімович довільно збирав перелік із певних фактів українського минулого, не завжди верстаючи їх для ефіру в хронологічному порядку, тепер фактам, подіям та людям приділяється більше уваги. «Машина часу» — українське минуле, в якому далеко не всі ще готові розібратися. Цією історичною конкретикою програма вигідно відрізняється від інформативної складової «Слідами пращурів». Правда, колись у «Далі буде» теж були дивні, як на мене, перекоси: говорячи про перших космонавтів, Охрімович згадував українця Павла Поповича, зовсім ігноруючи росіянина Юрія Гагаріна, котрий своє місце у неімперській частині радянської історії таки зайняв. Але програма, нагадую, була авторською і авторською залишається.

Так само авторські проекти В’ячеслава Гармаша та Олеся Бузини. Проте кожен автор освічений та підготований по–своєму. І, в порівнянні з колегами, свідомість та теоретична підготовка Олеся Бузини через його невизначеність із історичною приналежністю Баби Яги та вечорниць­ не вписується ані в український, ані навіть в російський телевізійний простір. Якщо вже Бузина вирішив бути таким собі громадянином Всесвіту — то всесвітня телевізійна служба вже зачекалася...

Андрій КОКОТЮХА