— Пане Василю, впевнена, що після четвергового засідання Шевченківського комітету ви постійно отримуєте вітання. Хто з колег уже привітав? І чи були дзвінки від людей від влади?

— Так, у мене просто не вгавав телефон: телефонували з усіх куточків України, з Канади, з Франції, з Америки. Привітало дуже багато народних депутатів — колись я навіть казав іронічно, що у мене в парламенті назбирається невелика фракція, привітало багато лідерів партій, зокрема Олег Тягнибок. Щодо вітань від влади, то дуже швидко після засідання Комітету, десь упродовж години, мені подзвонили з адміністрації Президента й привітали, зокрема, й від імені Президента.

Учора на фестивалі показали фільм Олександра Міндадзе «В суботу». Це світова прем’єра кінострічки спільного виробництва Росії, України та Німеччини, включеної до великої конкурсної програми Берлінале. А потому відбувся показ картини «Коріолан», режисера–дебютанта, одначе добре відомого всім актора Ральфа Фіннея. Подробиці про це — уже завтра.

З огляду на нинішню політичну кон’юнктуру, сьогорічна Шевченківська премія з літератури мала б дістатися Во­лодимиру Рутківському за трилогію «Джури». Зрештою, це був би адекватний вибір, бо за суспільно–читацьким розголосом цей твір іде, як–то кажуть, голова в голову з «Чорним вороном» Василя Шкляра; й обидва вони помітно випереджають своїм відлунням нову збірку поезій Павла Вольвача.

2011 рік в історії PinchukArtCentre обіцяє стати переломним: менеджери арт–простору вирішили змінити стратегію роботи й запровадили нову виставкову систему. П’ять поверхів поділили на дві зони: більшість простору, а це другий, третій та четвертий поверхи, віддали під змінні експозиції актуальних художників, а останній — під презентацію довготривалих колекцій, здебільшого з того, що вже експонували в PinchukArtCentre.

Усередині минулого століття до Києва приїхала письменниця і художниця Таїсія Петрівна Жаспар. Вона втратила чоловіка — дипломата, француза Андре Жаспара, з яким багато років провела у Китаї на дипломатичній службі. Там вони зібрали колекцію, що налічувала понад 350 сувоїв шовку з творами китайського класичного живопису. Жінка закохалася в місто над Дніпром і передала одному з найкращих його музеїв своє зібрання, половину якого продала, а другу — подарувала. (Були ж колись широкі, безкорисливі натури!) Так у Музеї Варвари та Богдана Ханенків з’явилося солідне зібрання предметів китайського мистецтва. І хоча колекція цього музею — одна з найбагатших, можливості експонувати її у повному обсязі через брак площi немає. Цій проблемі хоча б частково має зарадити виставка китайського класичного живопису та предметів ужиткового мистецтва — «Є жінки, подібні до хмарин...», яка триватиме до кінця березня.

І все ж парадоксальна у нас країна! Тоді як увесь iнтернет наприкінці минулого тижня ряснів повідомленнями про присудження Шевченківської премії Василю Шкляру за його роман «Залишенець» («Чорний ворон») — новина з’явилася з подачі самого автора, а Ганна Герман терміново набирала його, щоб запевнити, що й Президент вітає, Шевченківський комітет мовчав, як той повстанець, i продовжує мовчати. Журналістам ледве вдається дізнатися деталі обговорення: більшість членів Шевченківського комітету відмовляються повідомляти громадськість про це, а дехто й узагалі обурюється, що все, що було сказано, стало відомо вже наступного дня після обговорення. Хоча жодного табу на оприлюднення інформації в положеннях про роботу Комітету немає.