Життя на екрані і поза ним

15.02.2011
Життя на екрані і поза ним

Сестри Ясемін та Нешін Самдерелі, авторки «Almanya — Ласкаво просимо до Німеччини». (Фото Рейтер.)

Учора на фестивалі показали фільм Олександра Міндадзе «В суботу». Це світова прем’єра кінострічки спільного виробництва Росії, України та Німеччини, включеної до великої конкурсної програми Берлінале. А потому відбувся показ картини «Коріолан», режисера–дебютанта, одначе добре відомого всім актора Ральфа Фіннея. Подробиці про це — уже завтра.

 

Без шкандалів

На Берлінському фесті я вже увісімнадцяте. І практично завжди було одне й те ж: усе починається з нарікань критиків щодо програми Берлінале. Цього разу те саме. Жах, жах і жах — таким є вердикт. Світове кіно впало — далі нікуди. Навіть такий престижний фестиваль не може зібрати пристойну колекцію фільмів. Чи може? Чи, боронь Боже, не хоче, загрузнувши у традиційній для себе політкоректності, у прагненні діагностувати не стільки рівень естетики кіно, скільки рівень випруженості соціальних, політичних та інших проблем. Думки є різні, дехто схиляється до такої — не варто так уже занурюватися у болі людства. Краще бо подбати про розвиток кінематографа як такого.

Бо ось же що виходить... Скажімо, питаннячко до німецького кіно... Чому із 120 проду­кованих за рік стрічок тільки 20 знаходять свого глядача? Решта для чого й для кого робиться? Про соціум розказуємо, а соціум мовчить — бо благоденствує? У нашій Україні бідних людей привчили дивитися гламурні казочки про принцес... І ніц, не треба нам ніяких соціальних реалістичних драм. А кінематографісти, із сектору авторського кіно, все прагнуть суспільство примусити замислюватися над власним життям–буттям. Люди ж не хочуть, хоч плач... Бо нецікаво про це їм оповідають, бо розвиток кіномови і кіномовлення застиг в одній точці і далі ані руш. Отаке...

Де веселіше — судячи з повсього — виходить, так це із відображенням на екрані проблем людей нетрадиційної сексуальної орієнтації. Відповідний народ готується відзначити 25–ту річницю призу «Тедді», який вручають у Берліні фільмам, що відстежуються спеціальним журі. Берлінські скінхеди, щоправда, заявили про те, що дадуть гідну відсіч бажанням влаштувати свято. Та хто ж знає, чи вдасться. Ось дивився я картинку «Порно мелодрама» (про драми «голубих») литовця Ромаса Забараускаса — так у фінальних титрах хвилини півтори займав перелік спонсорів стрічки. Люблять ті спонсори кіно, виходить так. Бодай і специфічне... Може, й нам в Україні гукнути цим нетрадиційним добродіям: скиньте грошенят на кіно, хто скільки може. Бо «традиціоналісти» щось віри не ймуть у силу екранного мистецтва.

Мода на 3D

А недільний великий конкурсний екран був відданий фільмам, зробленим у техніці 3D, модній і престижній нині. Настільки, що три великi режисери віддали їй данину.

Конкурсні «Нічні оповідки / Les contes de la nuit» 73–річного класика французької анімації Мішеля Осело мене розчарували. Автор надзвичайно красивих, естетично виразних фільмів казкового плану цього разу все звів до відомої всім естетики театру тіней. У глибині кадру — театральний задник, який є абсолютно нерухомим. Рухливим є план передній, одначе, по–перше, все виходить нуднувато за пластикою, а по–друге, постає просте питання: техніка 3D знадобилася тільки для того, аби занурити нас в атмосферу театру? Кіно тут ніби й ні до чого...

Показали й фільм ще одного класика, тільки кіно німецького, Віма Вендерса — «Піна / Pina» називається. Героїня стрічки — знаменита Піна Бауш, хореограф і балетмейстер. Стереоскопія тут не самоціль, а засіб відтворити вистави Буш (театр Вупперталя) у якійсь новій естетичній площині. Самі по собі вистави далекі від звичної балетної естетики, в них боротьба пристрастей цілком земних людей — навіть сценічна підлога незрідка вистилається землею чи піском, і кров тут не виглядає чимось бутафорським. Крім того, ми бачимо і чуємо голоси артистів, які говорять про Піну (а вона залишила земне життя минулого року) як про людину особливої здатності перетворювати життя і самих людей на щось вище, щось прекрасніше... І фільму віриш, бо фрагменти вистав виглядають напрочуд талановитими — на екрані просто вирування фантазії, попри ніби ж приземленість матеріалу.

І, нарешті, так само 3D картина знаменитого німецького режисера Вернера Хурцога «Печера забутих снів / Cave of Forgotten Dreams» про печери з давніми настінними розписами... Знов–таки, вибір матеріалу для зйомок вочевидь увмотивований і його незвичністю, і тим, що тут об’ємне зображення справді може додати нової естетичної вартості. Бо здебільшого все це виглядає як технічний трюк, який дуже скоро обридне, стане чимось буденним і нецікавим.

Хто ти, що ти?

Конкурсний німецький фільм «Almanya — Ласкаво просимо до Німеччини» зроблено двома сестрами. Ясемін та Нешін Самдерелі написали сценарій, Ясемін його ще й поставила. Судячи з усього, в основі — історія їхньої власної родини. Йдеться про те, як 10 вересня 1964 року, до Німеччини прибув один мільйон «гостьових робітників». Серед них був і Хусейн (Ведат Ерінсін), який приїхав iз родиною. Спогади про минуле раз по раз постають на екрані, одначе у фокусі день сьогоднішній. Турецька родина в особі її молодших представників усе ще має проблеми з ідентифікацією. Ось Хусейновий онук, шестирічний Сенк, грає в м’яча, одначе в яку команду йому ставати — до турків чи німців — для нього є проблемкою.

У фільмі чимало смішних епізодів, які надають стрічці особливої контактності (що й засвідчила реакція журналістської аудиторії). Хусейн, отримавши нарешті німецький паспорт і тим самим натуралізувавшись на своїй другій батьківщині, зненацька повідомляє про купівлю хатини в Туреччині. Туди везе й родину, аби доторкнутись до землі предків. Там Хусейн (аж надто прогнозовано за драматургією) помирає...

А Сенк повертається до своєї німецької школи з картою Туреччини і доточує її, досі обкарнану і неповну... Так заповнюються лакуни пам’яті, так вирішується питання про те, хто ж ти є насправді. Людиною, яка вільно й природно почувається у різних етнічних, культурних, соціальних світах. Просто їх треба знати. Ми ж бо в Україні надто добре все це пізнали: невігластво є основою проблем ідентифікації. Нашу пам’ять свідомо вкорочують — iз куцою інвалідною свідомістю можна робити що завгодно.

 

ДО РЕЧІ

На презентацію свого нового фільму до Берліна приїхала і поп–діва Мадонна. В суботу ввечері вона презентувала лише окремі епізоди художньої стрічки з робочою назвою «W.E.», в якій ідеться про любовний зв’язок британського короля Едварда VIII. Як повідомляє «Німецька хвиля», упродовж свого 20–хвилинного виступу Мадонна зауважила, що три роки працювала над цим фільмом і вклала в нього все, що могла.