Берхтесгадену пощастило: свого часу від літаків союзників його вкрив густий туман.
— Будь ласка, коли саме буде центр Оберзальцберга? — я вже двічі ковзнув поглядом по переліку зупинок на цьому маршруті, вивішеними біля дверей автобуса, що старанно видирався гірським перевалом угору. І не знайшовши знайомого слова «Центрум», у порушення всіх правил вирішив потурбувати водія. Дуже вже хотілося перед засніженими гірськими стежками побувати у черговому «пряничному містечку»: з його розмальованими будиночками, традиційною площею біля шпилястої ратуші, де продають підсмажені на грилі ковбаски та ще гарячіший глінтвейн.
— Центр?!! — водій подивився на мене трохи дивно і — вперше за всю подорож крученими серпантинами! — навіть трохи пригальмував. — Але ж в Оберзальцбергу немає центру!
...Східно–баварські Альпи, тобто район, що прилягає до австрійського Зальцбурга, вважаються менш освоєною територією, ніж їх західна частина. Тут трохи менше інфраструктури, зате більше природи. І якої природи! Чого вартує лише високогірне озеро Кенігзее (королівське озеро — нім.). Поміж зарослими сосновим лісом скелями причаївся найсправжнісінький восьмикілометровий, вигнутий зигзагами фйорд iз чистою–чистою водою, такою, що дно видно далеко з берега. Максимальна глибина Кенігзее, до речі, — 188 метрів. А прозорість води забезпечують екологічні вимоги місцевої влади: вже сто років по ньому можуть ходити тільки катери і яхти на електричній тязі.
Взимку тут не сезон: більшість готелів, баз, ресторанів пішли на канікули. Щоправда, один рейс на день прогулянкового кораблика у розкладі таки залишили — поки крига не скувала воду. Кораблик з’являється з–за чергового згину озера — поміж засипаними півметровим снігом ялинами та мовчазними скелями — настільки несподівано і рухається так швидко й безшумно, що на думку чомусь одразу ж приходять історії про НЛО.
За якихось шість кілометрів на північ — адміністративний центр району, а колись знаменитий курорт Берхтесгаден. Сьогодні тут мешкає менше 8 тисяч чоловік, хоча назвати його провінційним не повернеться язик: на центральному майдані стоїть величний палац Вітельсбахів, з усiх сторiн пiднiмаються вгору кілька шпилястих церков. Повітря тут можна різати ножем, а різьблено–розмальовані будиночки одним своїм виглядом вселяють ідилічний настрій. У Берхтесгаден зазвичай приїжджають по спокiй та на лікування органів дихання. Ну і, звичайно, скуштувати місцевої селянської їжі. Як, наприклад, рацлет: кусень хліба спочатку підігрівають на вогні, потім щедро посипають шматками в’яленого м’яса, зверху заливають розтопленим сиром і подають з маринованою цибулею. Місцевий сорт сиру, коли його розтоплюють на цьому ж вогні, нагріваючи добре зафіксовані півкруги на полум’ї, виділяє, м’яко кажучи, надзвичайно специфічний аромат. Але з морозу і під густим лапатим снігом, запиваючи це глінтвейном, виходить дуже смачно.
До речі, в 1921 році в кількатисячному Берхтесгадені відпочивало майже 40 тисяч туристів. А через два роки, в 1923–му, друзі запросили сюди — аби показати дорогому гостеві цю частину Альп — перспективного політика Адольфа Гітлера.
Від Кенігзее до легендарного Оберзальцберга, навіть з однією пересадкою, добиратися місцевим громадським транспортом зовсім не довго. Коли тиша мовчазних гір буквально здавлювала вуха, навколо озера раптом пролунали постріли — а вiдлуння багаторазово повторювало глухі звуки. «А, це біатлонна команда тренується», — засміялася місцева мешканка, яка разом зі мною чекала автобуса. Хоча шість десятиліть тому в цих краях стріляли аж ніяк не біатлоністи.
...Харизматичний партійний лідер, який саме стрімко нарощував свій політичний рейтинг, після короткої прогулянки звивистими гірськими стежками Оберзальцберга, був від цих країв у німому захопленні. Одразу ж узяв в оренду шале «Хаус Вахенфельд». А через десять років, коли прийшов до влади, задешево придбав його у колишніх господарів, перебудував і назвав «Бергхоф» (гірський палац — нім.). За вічною номенклатурною традицією, поряд збудували собі дачі найближчі соратники головного наці — Герман Герінг, Рудоль Гесс, Мартін Борман, а також підлеглі фюрера нижчого рангу. У казково–пряниковому Берхтесгадені з’явилися постійно діючі структури рейхканцелярії. До речі, поблизу місцевого залізничного вокзалу досі можна побачити ангар, у якому, як вважається, ховали аероплани для пасажира номер один.
У 1938 році Борман зробив Гітлеру воістину царський подарунок до 50–річчя: від імені німецького народу подарував так званий Чайний дім — віллу на вершині гори Кельштайнхаус. Це було чудо інженерної думки тих часів. Аби добратися на гору, збудували 6,5 кілометра дороги завширшки чотири метри, яка проходила через 5 (!) тунелів. Будівництво обійшлося в астрономічну суму — цілих 30 млн. рейхсмарок. У приблизному перерахунку це понад 100 мільйонів євро. Сьогодні — з міркувань безпеки — рухатися нею можуть тільки спеціальні автобуси з підсиленими двигунами та гальмівною системою, і тільки влітку. Коли гори покриває сніг, під’їзди до Чайного дому закривають, і слово «Кельштейнхаус» старанно заліплюють на всіх дорожніх вказівниках. Хоча й звичайна дорога до Оберзальцберга насичена настільки крутими підйомами та різкими поворотами, що наміру випробовувати долю у цю пору року не виникає.
Гітлеру, втім, не сподобалася нова резиденція: кажуть, саме через труднощі з добиранням. Він відвідав її всього шість разів. Можливо, саме завдяки цьому Чайний дім уцілів під час Другої світової війни — на відміну від решти вілл міста, а також трьох кілометрів підземних бункерів із робочими кабінетами, житловими кімнатами, казармами, складами, електростанціями і навіть загоном для собак.
...Сьогодні центром Оберзальцберга є так званий Центр документалістики: музей, який розповідає про жахи фашистського режиму. Збудований він у вигляді кількаповерхового конусу, а експозиція побудована за принципом «Чим нижче, тим страшніше»: окрім шокуючих документальних фото про діяльність наців, з динаміків звучать голоси в’язнів концтаборів. Це все, що залишилося від маєтку «Бергхоф». Саму віллу спочатку розбомбили англійські військові літаки, а потім її залишки підірвав баварський уряд: аби «Бергхоф» не став місцем паломництва неонацистів.
Окрема сторінка — музею і не тільки — історія самого Оберзальцберга. Місцеві селяни дорого заплатили за красу своєї місцевості і, головним чином, за те, що вона так сподобалася фюреру. В 1933 році ці схили оточили кілька рот есесівців, виселили звідси всіх селян — і зробили закритий від усього світу укріплений район для верхівки Третього рейху. 25 квітня 1945 року Оберзальцберг у два заходи атакували 275 британських бомбардувальників «москіт» та сто американських «мустангів». Відтак район перетворився на кучугуру уламків, які у такому вигляді пролежали ще десятиліття в американській окупаційній зоні, а потім були знищені. Нині архітектурних свідків минулого у цих краях залишилося небагато. Виняток — відновлений готель «Цум Тюркен». Проте ніде не афішується, що під час війни він слугував базою загону «Небель» (туман — нім.). А навіть у доступних архівах тут не виставляють фото фюрерівських дач — тільки наслідки правління тоталітарного режиму: німці успішно перегорнули цю сторінку своєї біографії. Зрештою, і слово «фюрер» тут прийнято писати в лапках.
Маленький штрих: англійська у цьому районі — звична мова спілкування. Сюди щороку приїжджало на відпочинок до п’яти тисяч штатівських солдатів, зокрема учасники війни у Перській затоці. Американську базу повністю вивели з–під Берхтесгадена тільки в 1996 році.
В маєток «Бергхоф» у період iз 1937 по 1944 рік приїжджали керівники практично всіх країн, дружніх фашистській Німеччині. У переліку, виставленому в Центрі документалістики, понад тридцять прізвищ. Тут також часто зустрічалися, обговорюючи подальші плани, керівники Третього рейху. Знаючи про це, у регіоні активно працювала англійська розвідка. Стверджують, що англійцям вдалося доставити до Берхтесгадена свого снайпера, який отримав завдання вбити Гітлера під час його ранкової прогулянки. Той нібито навіть вибрав точку, з якої мав здійснити переломний для історії постріл, але в останню мить отримав політичний наказ цього не робити. Мовляв, керівництво Великобританії вирішило: з «ненормальним» фюрером Німеччина швидше програє війну.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
