В історії українського спорту Оксана Баюл посідає особливе місце. І не лише тому, що вона — наша перша олімпійська чемпіонка часів незалежності. Надто вже яскрава і неоднозначна біографія цієї фігуристки.

Покинувши Україну в 1994 році, одразу після свого тріумфального виступу на Олімпіаді в Ліллехаммері, Оксана впродовж багатьох років залишалася для нас далекою заокеанською зіркою — скандальною, гламурною, багатою й бідною одночасно. Читаючи новини про чергову її пригоду, хтось жалісно зітхав: нікому застерегти сироту від помилок. Хтось зловтішався: от що робить із людьми зіркова хвороба. А більшість байдуже міркувала: і чим все це закінчиться?.. Всупереч усьому, Оксана поборола алкогольну залежність, продовжувала кататися.

Із початком на просторах СНД «льодового буму», який спричинили телевізійні шоу, Оксана Баюл стала частіше навідуватися в Україну. Пам’ятаю, якось вона виступала в Києві в шоу Іллі Авербуха. На прес–конференції, що передувала виставі, журналісти навіть не одразу впізнали свою олімпійську чемпіонку. Оксана сиділа за столом у насунутому мало не на ніс капюшоні, на запитання відповідала, як ображений на весь світ підліток. Присутнім було навіть трохи ніяково за неї...

Тож і на цю зустріч я, чесно кажучи, йшла з певною пересторогою. Й була приємно здивована — в сьогоднішній Оксані Баюл не залишилося нічого від колишньої «опортуністки й хуліганки». А деякі її міркування «за життя» здаються настільки мудрими, що хочеться записати їх у цитатник. Я навіть подумала: можливо, Баюл повернулася з Америки в Україну саме тому, що після такої переоцінки цінностей людина просто фізично потребує зміни середовища?

Нашу розмову подаю не у вигляді інтерв’ю, а як коротенькі монологи героїні на теми, задані одним словом. Отже, йдемо за абеткою.