Сім втеч із пекла

08.05.2004
Сім втеч із пекла

Андрій Ющенко. (Фото з архіву «УМ».)

      Хлопці у школі добре знали цю слабкість свого вчителя англійської. «Андрію Андрійовичу, розкажіть про війну», — просили вони, щоб не слухати про незрозумілі тонкощі замудрої граматики чи не розказувати недовчені тексти. «Ну добре, зараз розкажу», —відкладав крейду вчитель і неквапом розповідав — про Польщу і Німеччину, Францію, Австрію і Чехію, такі далекі від невеликого сумського села Хоружівка краї. Розказував про фашистські концентраційні табори і тюрми, про Лейпциг, Вольф, Нюрнберг, Ламсдорф, Освенцім, Бухенвальд, Фльосенбург, де довелося побувати, про те, як звідти втікав, як його ловили, а він знову втікав на батьківщину...

      У родині Ющенків ніколи не було великих собак. «Малим я завжди дивувався — чому?» — пригадує сьогодні старший брат Віктора Ющенка, Петро. З часом він зрозумів, за що батько так ненавидів німецьких вівчарок — вони викликали спогади про тих спеціально тренованих псів, які знаходили і стерегли полонених Третього рейху.

 

«Якби я не знав сталінської тюрми, то й у Гітлера не вижив би»

      22 червня 1941 року застало старшину 29-ї мотодивізії Андрія Ющенка на західному кордоні в Білорусії, де вiн проходив строкову службу в Червоній армії. «Це була лінія Білосток — Слонім, сьогодні — польська територія, яка тоді слугувала кордоном між Німеччиною і СРСР», — розказує Петро Андрійович. 28 червня — перший бій. Командира вбито, дивізію знищено майже вщент, вцілілі солдати пішли у відступ. Серед них був і поранений 22-річний Андрій.

      «Батько служив кавалеристом, а в наших маршалів була така тактика: спершу била артилерія, потім, з метою економії техніки, проти ворожих танків випускали піхоту чи кавалерію і аж потім — власні танки. Так діяла «жуковщина», коли за одного німця клали десяток наших. Коли наші пішли в атаку, під батьком убили коня й він упав, розтрощивши коліно і руку».

      Радянські війська відступали. 5 липня в районі Мінська під Білостоком загін оточили німці з вівчарками. «Руки вгору!» — так для Андрія Андрійовича, як і для сотень тисяч інших наших солдатів, яких війна застала на кордоні зненацька, почалися роки німецького полону.

      «Пусте поле Острув-Мазовецька. Десятки тисяч людей із сірими, як небо і земля, обличчями. Буркун, осот і деревій засовували під гімнастерки, щоб було тепліше. Лягали щільно, величезними колами, один біля одного, а переверталися по команді. Навіть мертві берегли його — тепло сердець — до ранку у тім страшнім, без кінця і початку, колі на мертвій землі під мертвим небом», — запише через десяток років зі слів Ющенка його товариш Геннадій Гамалій. Вранці мертвих відносили вбік і пригортали у ямі — по двоє, троє, десятеро...

      Так Андрія допровадили в Польщу, у його перший табір. За неповних чотири роки полону їх буде близько десяти, різних, набудованих по всій Європі для забезпечення гітлерівської імперії дешевою робочою силою з «нижчої раси», де людське життя не ставили і в гріш. Оклигавши після поранення, довелося виснажливо працювати — довбати скелі на кам'яному кар'єрі у Мейсені, викладатися на заводі сільгоспмашин Рудольфа Сакка у Лейпцигу, будувати злітну смугу аеродрому в місті Стольп.

      При першій же нагоді Андрій втікав, хоча щораз його ловили, карали, приковували ланцюгами у карцері, а потім знову повертали назад, на каторжні роботи. Згодом він зізнається, що вижити у фашистських таборах допомагала тюремна «практика» в «щасливій країні Рад». Ще 16-річним підлітком Андрій відчув на власній шкірі розчавлюючу владу сталінської машини, коли його затримали чекісти в Баку (куди він утік з Харкова, щоб пересидіти холодну зиму в теплі, бо не мав у що вдягнутися) за порушення паспортного режиму. Хлопця судила «трійка», за рішенням якої його направили будувати Біломорканал. Протягом тих півтора року його рятували від смерті старші друзі, які з останніх сил допомагаючи малому виконувати денну норму, ділячись пайкою і приносячи напівживого після 15-годинної зміни в барак. «Якби я не знав сталінської тюрми, то й у Гітлера не вижив би», — розказуватиме він своїм синам, Петрові й Віктору, ніколи не згадуючи тієї сторінки свого життя без сліз.

В'язень №11367

      Освенцім. Із понад 15 тисяч радянських військовополонених, що потрапили на цю нацистську фабрику спланованого нищення людей зі Східної Європи, після війни в живих залишилося 96. Серед них — в'язень № 11367 — Андрій Ющенко.  У цій душогубці врятувала Андрія Андрійовича, якого перевели в Аушвіц зі штрафного табору Лямсдорф  26 лютого 1944 року для виконання будівельних робіт, випадковість. Цих щасливих випадковостей буде так багато у його житті, що здається, наче ангел Господній беріг простого сумського вчителя у німецькому полоні.

      «Сорок квадратних метрів, оточених двома рядами колючого дроту на ввігнутих у бік табору бетонних стовпах. Звідси існує лише один вихід — труби крематорію, — писав про ті півроку на «заводі смерті» Геннадій Гамалій. — Навічно вбитий у тілі якраз коло серця номер 11367. Каторжна праця у болоті, на каменоломнях. Божевільно весела музика німецького маршу і дві дошки навхрест на дверях барака, заколочених до ранку».

      На все життя запам'ятає Андрій личко чорнявого семирічного хлопчика, якого мама-циганка, ідучи на смерть, сховала в сусідньому бараці. «Воно виповзло на білий-білий світ шукати маму. Ходило й плакало сльозами білими із чорних оченят. А потім підійшов есесівець, приласкав, дав цукерку і повів. Повів до крематорію, до мами. А вони стояли і дивилися. І плакали чоловічими слізьми».

      Осінь 44-го. Із меншим номером в Освенцімі залишилося не більше 30 чоловік. Від неминучої смерті рятує випадок. Не витримавши знущань і підгадавши час, замордовані голодом і холодом в'язні з останніх сил накинулися на своїх мучителів. За бандитизм у таборі (побиття поліцаїв між 11-м і 17-м бараками) триста чоловік, у тому числі й Ющенка, везуть страчувати у Фльосенбург.

      Коли сідали у поїзд, хтось шепнув: «Згоден тікати — ставай у перші п'ять рядів. Ні — іди назад». Цілий день вони різали саморобними ножами дошку, щоб потім зняти защіпку, а вночі втекли — усім вагоном, 25 чоловік, з яких вижив тільки один — Ющенко. Зловили його аж у Празі, де він встиг змінити прізвище і знайти роботу. Знову в'язниця — в місті Егер-Карсбад-Егер. Потім — Бухенвальд і Фльосенбурзька фортеця у Судетах. З вікна цього останнього концентраційного табору, куди потрапив Андрій Андрійович, було видно дірку в огорожі і жолобок — звідти спускали трупи вниз, до крематорію. Полоненого Ющенка засуджують до страти через повішання, але й цьому повороту долі, на щастя, не судилося здійснитися. Не встигли німці виконати вирок — 23 квітня 1945 року Фльосенбург визволили американські війська.

      «Батько так приловчився тікати, що користувався будь-якою нагодою, що траплялася у полоні. Коли містом пройшли перші американці, він зачепився за броню танка американської розвідки і так проїхав до місця їхньої дислокації — за 20 кілометрів від концентраційного табору», — розповідає Петро Андрійович. Решту полонених визволили і привели через два дні.

      Андрій Андрійович часто згадував, як їх вразив в американській зоні пакгауз, буквально набитий десантними пайками. Голодні в'язні набирали їх цілі гори, такі, що й не подужали б з'їсти. «Американські солдати аж сміялися і заспокоювали: «Люди добрі, харчів вистачить на всіх, а то, коли ми вас завтра перевозитимемо в інше місце, не вистачить і студебекера кожному, щоб транспортувати ті харчі!».  Але визволені не вірили своєму щастю і тішилися, як діти.

«Ти, певно, бандерівець, якщо тебе не вбивають»

      Перемога. Сьогодні важко уявити, як тоді люди раділи тому  післявоєнному щастю, коли закінчилася війна і в села почали повертатися з фронту і з полону чоловіки. А які гіркі сльози виплакали ті, кому не пощастило дочекатися рідних! «Після закінчення війни наша бабуся, яка дожила до 87 років, увесь час сподівалася на повернення наймолодшого сина, Петра. А він так і не повернувся», — згадує названий на честь дядька Петро Ющенко.

      А от Андрій Андрійович дивом уцілів і повернувся не куди-небудь, а в рідну Хоружівку. Хоча у них, полонених з американської зони, на вибір був цілий світ, хлопців агітували виїжджати на кораблях і в Канаду, і в Америку, Ющенко рвався в Україну. Відмовитися від еміграції його остаточно переконав колишній білогвардієць, полковник російської царської армії, з яким познайомився у Фльосенбурзі. «Коли покинув батьківщину, я мав достаток, жив у Відні, у Парижі, але щастя уже не мав», — казав той і застерігав: «Не поведись на цю спокусу, вертайся додому». Андрій послухав і повернувся. Він першим перейшов у радянську зону, витримав кількамісячну процедуру фільтрації в органах НКВС, а потім разом із демонтованим у Штейнау радянським заводом поїздом повернувся у Конотоп, звідки добрався до рідного села. Окрім усього, він вірив, що там його чекає кохана. Та, що наснилася у полоні, де він знову побачив крізь сон хоружівських дівчат, серед яких — однокласницю Варю із зорею в руках. «То — твоя майбутня дружина», — напророкували сусіди в тюрмі.

      Так воно і сталося. Восени 1945-го Варвара Тимофіївна і Андрій Андрійович зустрілися, а в грудні побралися. А через вісім місяців довелося пережити ще одну, на цей раз останню, розлуку, також пов'язану з війною

      У серпні 46-го Андрія Ющенка разом з іншими вчителями з Сумщини направили на Західну Україну. Так, у примусовому порядку, він став директором середньої школи в селі Велика Кам'янка, що на Станіславщині (нині Коломийський район Івано-Франківської області). «Тоді була така політика: посилати на Захід східняків, щоб «вичавлювати» національний дух, який там міцно тримався, — розказує Петро Андрійович. — Але не того послали. Батько не «вичавлював» українськість, а сам набирався того духу і нам, синам, його передав». Дружина Варвара Тимофіївна з чоловіком не поїхала. Побоялася за себе і за майбутнього первістка — буквально через місяць після від'їзду батька народився Петро.

      Балансувати між повстанцями і комуністами, що «вичищали» вояків ОУН-УПА з карпатських лісів, було не безпечніше, ніж сидіти в німецьких концтаборах. Історію тих часів у родині Ющенків пригадують, як легенду. «Одного разу прийшов чоловік із роботи і вечеряє у того хазяїна, в якого жив, — переповідає Варвара Тимофіївна. — Аж дивиться, заходять у хату троє. У військовій формі, на грудях розхристані, вишиті сорочки видно на споді. Значить, бандерівці. Каже, глянув у одне вікно — там хтось стоїть. В інше — там теж стоїть. І в хаті троє. Згадував, що дуже тоді злякався: «Сиджу, нічого не кажу, а ноги під столом так і «танцюють» — коліна вистукують, аж у хаті шумно, а я їх не вдержу».

      «Батько розказував: «Стою і думаю: чекісти не вбили, фашисти не вбили, так зараз ці хлопці вб'ють», — продовжує Петро Андрійович. За його словами, ця зустріч сталася після Великодня, коли діти в школу з'явилися аж через тиждень після свят, тож директор мусив їх зібрати і «виговорити» за прогули. «Пане вчителю, майте на увазі, не нищіть наших дітей. Давайте знання, а духовної культури ми самі їх навчимо», — попередили нічні гості. Андрій Андрійович поставився до настанов з розумінням».

      «Минає деякий час, і батька викликають в облвно. Кажуть: «Знаєш,  Андрію Андрійовичу, ти, очевидно, бандерівець». — «Та який же я бандерівець? Ми ж із педколективом вашу лінію проводимо!» — «А чого ж тебе не вбивають», — зараз Петро Андрійович переказує ці спогади сміючись, а тоді, наприкінці 40-х, було аж ніяк не до сміху —за найменшу помилку отримували кулю в лоб, якщо не від повстанців, то від «своїх», енкаведистів.

      Різні траплялися у житті повороти, проте Андрій Андрійович пройшов крізь них із честю. Він знову повернувся в рідну Хоружівку, де уже як звичайний вчитель іноземної мови вивчив кілька поколінь школярів, дочекався другого сина, Віктора. Ющенка-старшого ніколи не призначали на керівні посади — він принципово не вступав у партію, а значить, з його життєвим досвідом тим більше вважався «неблагонадійним».

      «У нас у селі вчителів вважали інтелігенцією, а Андрій Андрійович був своїм хлопцем і для комбайнерів, і для робочих з ферми, — згадують нині покійного педагога колишні учні. — Коли ішов по вулиці, обов'язково зачіпався з кимось у розмові. Він, як і прості селяни, чудово розумів партійну фальш. Мабуть, на цьому грунті і сходився з простими людьми».

      Уже після смерті батька, в середині 90-х, сини дізналися, що й у Хоружівці Андрій Ющенко жив «під ковпаком» — за завданням КДБ за ним наглядав друг і односелець. Але що б там крамольного не згадував учитель про війну, полон і радянську дійсність, «в органах» ніхто про це не дізнався, — чоловіча дружба виявилася міцнішою за всілякі провокації.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>