«А я не на морі!»

«Рукавичка», в якій не тісно гостям і господарям

— Ви ж бачите, що наш дім стоїть фактично на березі річки та ще й біля сосняка і майже «впирається» у підвісний місток, який веде до будинку відпочинку, — пояснює власкору «УМ» Іван Руденко. — Останній належить відомому київському підприємству, яке після свого занепаду, відповідно, занедбало й той будинок. А місця ж тут такі, що не можуть не вабити око і душу. Тож заїжджий люд усе частіше питав нас про те, чи не здається десь поблизу будиночок або кімнатка, щоб там зупинитися бодай на вихідні. Думалося й про інше. Поки є здоров’я та сили, з дружиною «крутимося» біля своєї торгівлі, як білки в колесі. А що буде завтра, через 10 чи 15 років? Особливо після подовження пенсійного віку... Коли ж знайомі підприємці, котрі приїздили у наше селище на відпочинок, почали нарікати на те, що не мають де потратити тут свої кревні, рішення «поділитися» власною садибою із туристами–відпочивальниками визріло остаточно.

При цьому «тулити» їх у згаданому просторому двоповерховому будинку (влітку там разом із господарями та родинами двох доньок із дітьми майже постійно мешкає близько десятка чоловік) не було сенсу — надто обтяжливо це для всіх. За таких обставин на іншій частині подвір’я, біля невеликого городу з картопелькою, огірочками та помідорчиками, звели своєрідну «оазу» для гостей. На місці, де раніше стояли допоміжні приміщення та гараж, виросли два капітальні ошатні будиночки під черепицею. Їх об’єднує викладений тротуарною плиткою і накритий великим наметовим тентом дворик зі столиками. Його третьою «стіною» стали «обслуговуючі» прибудови — простора кухня з усім необхідним для приготування їжі причандаллям, душова кабіна з гарячою і холодною водою та «міський» туалет, а четвертою — живі квіти, соняшники й огудина тієї ж таки картопельки з чудовим лісовим краєвидом...

Подалі від конвеєра для «витискання» грошей

Іван Григорович із дозволу гостей влаштовує оглядини їхніх тимчасових помешкань і для власкора «УМ». Кожен із двох будиночків розрахований на проживання «середньостатистичної» родини з чотирьох чоловік. Зараз в обох «рукавичках» — лише по двоє постояльців: подружжя киян і мати з дочкою із Харкова. Якихось особливих «наворотів» тут немає — зате є домашній затишок і, здається, все необхідне для повноцінного відпочинку. Серед багатьох інших — і «тарілка» супутникового телебачення. Якщо будиночок займає родина до трьох чоловік, за добу вона викладає 100 гривень. Більша кількість відпочивальників або зовсім короткий термін перебування (коли, скажімо, приїздять тільки на вихідні) передбачає збільшення оплати до 150 гривень. Про харчування гості дбають самі на згаданій кухні.

У цілому це нагадує знайомий мільйонам українців кримський варіант «неорганізованого» відпочинку. То чому ж гості Руденків цього року відмовилися від традиційної літньої подорожі до моря?

— По перше, щоб у таку спеку вирушати у Крим, треба мати неабияке здоров’я, чим у нашому віці похвалитися не можемо, — каже киянка Людмила Гиренко. — На Кримському узбережжі у сезон діє, по суті, ковеєр для «витискування» грошей. Сюди ж порадив поїхати мій колега, який народився неподалік цих місць. Послухали його і не прогадали!

Місце, де зцілює природа і ... чистота

— Такі рекомендації вважаємо надійнішими, бо не завжди можна довіряти красивим рекламним картинкам в iнтернеті, — доповнює розповідь дружини її чоловік Костянтин, лаштуючи вудку для рибалки. — Приїхали сюди на 10 днів. А коли побачили, що наш будиночок ще й опалюється, почали міркувати, чи не замовити його і на Різдвяні свята. Одразу ж видно, що господарі готували для гостей усе, як для себе, вклали в цю справу не тільки чимало коштів, а й душу. Тож від такого «зеленого» відпочинку маємо тільки «плюси». Готуємо для себе на кухні зі свіжих продуктів, які купуємо переважно на базарі. До речі, оці абрикоси дідусь продав нам за
2 гривні, а в Києві вони коштували б щонайменше 20.

Та й на пляжі (до річки тут, за висловом Костянтина, «навіть по–пластунськи можна доповзти») не лежиш серед недопалків і об’їдків та ще й у позі оселедця з банки.

Мій співрозмовник каже, що вже говорив дружині про необхідність звозити сюди на екскурсію посадовців з їхньої київської мерії. Причому почати її, на думку пана Костянтина, треба... з двох євротуалетів у центрі селища та біля ринку, якими, до речі, всі охочі користуються безплатно. Недарма ж Нові Санжари вже четвертий рік поспіль виборюють перші місця в державі за показниками чистоти та благоустрою.

Водночас Іван Руденко не нахвалиться «своїми» відпочивальниками з Києва, Харкова, Полтави. Адже поки що, тьху–тьху, приїздили винятково чемні й порядні люди. Тих же, хто шукає сумнівних розваг, «відшиває» ще на підступах до своєї садиби. «Був уже один «мобільний» дзвінок молодика, котрий запитував, чи не надаємо ми разом з житлом і дівчат для інтимних розваг, — згадує Іван Григорович. — Та більше він сюди не дзвонитиме». Не секрет, що деякі заміські «відпочинкові» садиби (серед них трапляються й позначені брендом зеленого туризму) перетворилися на своєрідні філії борделів, до яких утікають від сторонніх очей різношерсті «крутелики». Незмінним атрибутом таких «злачних» місць залишається сауна... Однак подібна «розслабуха» на природі не лише профанує чудову ідею згаданого туризму, а й завдає непоправної шкоди «профільному» бізнесу. Бо ж ті, хто мимоволі став сусідом п’яної оргії, ніколи не приїдуть сюди знову, та ще й садибі зроблять таку «славу», що «цивілізовані» відпочивальники об’їжджатимуть її десятою дорогою...

Бухгалтерія витрат і людської вдячності

Однак про імідж власного бізнесу господарі мусять дбати самі. На яку підтримку від дер­жави вони сподіваються? З висоти власного підприємницького досвіду пан Іван знає: найкращою допомогою «зі сторони» є та, коли тобі просто не заважають. А ще хоче, щоб фіскальні та контролюючі органи зібралися й виробили єдині «мірки» до фактично нового для нас виду «сільського» підприємництва. Спеціально для заздрісників і тих, хто звик рахувати гроші в чужій кишені, разом із господарем пробуємо «звести баланс». Загалом на облаштування свого туристичного «гніздечка» родина Руденків витратила близько 50 тисяч гривень. При цьому не брала жодної копійки кредитів, по суті, «відриваючи» гроші від основного «торгового» бізнесу. Якщо відкинути поточні витрати, то за якихось два з «хвостиком» місяці літнього сезону зароблять тисяч 7–8. Отже, тільки для «повернення» вкладених коштів знадобиться не менше п’яти років...

Однак, на переконання Івана Руденка, шкірка таки варта вичинки. Не лише з прицілом на вже згадані «пенсійні» перспективи господарів. Після їхнього почину туристичним бізнесом зацікавився й один із зятів, тож не виключено, що ця справа матиме триваліше родинне продовження. А найголовніше — щира людська вдячність, якої не бракує вже зараз...