Вічність «легенди шістдесятників»

Іван Дзюба говорив про нього: «Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б, — він усіх підтримував і підживлював енергією...». Валерій Шевчук запевняв: «Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера — приймати гостей лежачи». 1952 року 9–класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце. Доля звела його з Васильком Хомичевським — сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм та Анатолієм Шевчуками, — і перед ним відкрився світ словесності. Після виходу в 1964 збірки оповідань «Дві криниці» його прийняли до Спілки письменників України. Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого «Павку Корчагіна». До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології Чорнобривцева агітувала його вступати в партію. Він відмовився.

На його 30–річчя, 5 червня 1965–го, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, інші шістдесятники. У «подарункові» сусіда він виявив «прослушку». Ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. 18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук. «Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би...» — відверто сказав один житомирський кадебіст. Обструкція тривала до середини 80–х. А потім прийшло визнання. Концевич — лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу «Косень». Євген Концевич полишив нас об 11–й годині, дня 21, місяця липня, року Божого 2010. Поховаємо його опівдні 22 липня на Смолянському цвинтарі, біля батька.

Василь ОВСІЄНКО