З Іваном по Лівану

26.06.2010
З Іваном по Лівану

Куріння наргіле (кальяну) в Лівані — традиція. (Івана ЛЮБИША-КІРДЕЯ)

Чому саме Ліван? Таке питання перед поїздкою до цієї країни довелося не раз чути і від друзів, і в ліванському посольстві, і вже в самому пункті призначення в розмовах із ліванцями. Із нашої мандрівної четвірки хтось відповідав про дивовижну природу, когось цікавила багата історія цього краю, інший згадував про його багатокультурність — у межах невеликої держави уживаються 19 різноманітних релігій. Окрім отримання звичайних туристичних вражень, хотілося зрозуміти цю країну, в якій зібралося стільки всього — і прекрасного, і справді трагічного.

 

Принади на всі смаки

Що робить мандрівник, якщо йому пропонують поїхати до країни, про яку він майже нічого не знає? Правильно — починає шукати всю можливу інформацію. До поїздки в Ліван автор цих рядків міг розповісти про цю країну кілька слів, але не більше. Стародавня Фінікія та біблійні філістимляни, фантастичні руїни римського часу, гори, недавня громадянська війна — ось усе, що вдалося згадати. Заради справедливості зазначу, що ліванці про Україну знають не більше, хіба футболіста Шевченка та Помаранчеву революцію з Чорнобилем.

«Здраствуйтє, как дєла?» — питає російською працівниця бейрутського аеропорту «Рафік Харірі», коли чує, що ми з України. За два тижні перебування в Лівані довелося зустріти й чимало інших людей, із якими можна порозумітися на «общєпонятном». Більшість із них навчалася в наших університетах: архітектор Халід освіту здобув у Сімферополі, а потім тривалий час працював у Києві, його колега Загер студіював у Києві, де й одружився, програміст Алі після Львівського університету так вивчив українську, що йому позаздрить багато хто з українських урядовців.

Практично всіх змусила повернутися додому криза, але ліванці з України із задоволенням розповідають про свої студентські пригоди і мріють колись приїхати працювати до нас знову. Здивувала розповідь Халіда, як той організовував протест у своєму виші проти поганих умов проживання для студентів. Усе б нічого, але виступав ліванець за українських «студиків», яких у гуртожитках нехтували, більше зважаючи на грошовитих іноземців.

Завдяки допомозі цих «земляків», зокрема, і вдалося побачити стільки місцевих цікавинок, до яких не надто складно добиратися — адже з Бейрута автобусом можна без проблем доїхати в будь–який куточок цієї невеликої країни. Вражаючі руїни Біблоса, Сідона, Тіра та Баальбека, краса казкової печери Джейта, що зараз змагається за право називатися одним із семи природних чудес світу, гори та Середземне море, своєрідна і смачна кухня — кожен знайде в Лівані щось цікаве для себе. «Ліван маленький, але дуже красивий», — разів із десять повторив таксист по дорозі від бейрутського аеропорту до міста. Стосовно сусідства гір та моря, то за певних обставин тут можна за один день покататися на знаменитих лижних курортах та скупатися в теплому і дуже солоному морі.

Саме за розвагами сюди приїжджає більшість іноземців: Ліван є популярним місцем відпочинку для багатих жителів Аравійського півострова, які знаходять тут свободи, часом заборонені удома. Хоча мусульманська частина населення в Лівані становить приблизно 60 відсотків, але на вулицях часто зустрічаєш звабливо одягнених дівчат, пиво тут не менш популярне, ніж в Україні, а вечірки в бейрутських клубах тривають цілу ніч.

Для гостей у тому ж Бейруті є чимало готелів, але якщо ви скромний мандрівник із наметом та спальником, то краще пошукати щось дешевше. А ось із дешевими готелями — проблематично, а напинати намет місцеві наполегливо відмовляли: мовляв, у нас так не прийнято, ще за ізраїльських шпигунів сприймуть. Остаточно відмовилися від такого задуму, коли побачили мертву метрову зміюку на узбіччі дороги в передмісті Бейрута.

Вигідною альтернативою виявився кемпінг у містечку Амшит за 30 км від столиці. За десять доларів на добу можна встановити намет і заночувати на високому березі моря з чудовим краєвидом. Як свідчить польський путівник, наш універсальний гід по країні, це єдина така місцина в Лівані.

Мілітарний стиль Бейрута

У Бейруті, не надто цікавому в плані історичних об’єктів, але своєрідному за атмосферою, туристів чи не найбільше дивують озброєні люди та військова техніка на вулицях. Хлопці в одностроях охороняють важливі будівлі та перехрестя, увесь день вистоюють під пекучим сонцем і категорично забороняють себе фотографувати. Але якщо приїжджих таке сусідство «напружує», то від самих ліванців чули лише позитивні відгуки: мовляв, нам спокійніше, коли так бережуть.

Пізніше виявилося, що військові на вулицях, котрі допомагають поліції виконувати її функції, — тимчасове явище: наша поїздка до Лівану збіглася з проведенням виборів у цій країні. «Не їдьте завтра до Сідона, бо там голосуватимуть», — радить знайомий, а вже за тиждень інший, через ту саму причину, застерігає від візиту на протилежний бік країни — до Тріполі. Мовляв, усяке може статись. Вибори проводять у різних містах у різний час, аби можна було простіше впоратися з можливими непередбачуваними ситуаціями.

У ліванській столиці вражають не лише хлопці зі зброєю: через два десятиліття після закінчення громадянської війни 1975—1990 років тут досі можна побачити сліди тих буремних часів. Найбільше їх у центрі міста, що був серйозно поруйнований.

На старих фотографіях зразка 1946 року, а саме тоді країна позбулася французького протекторату, можна побачити гарненькі будинки в європейському стилі. Мабуть, саме через них, а також близькість гір цю місцевість називають Близькосхідною Швейцарією. Тепер на таких спорудах, що лишилися, часто можна зустріти сліди від куль чи ушкодження від потужнішої зброї.

Вражаюче виглядає більш ніж 20–поверховий готель «Холідей Інн» у центрі Бейрута: споруда з 1970–х років стоїть пусткою. На рівні верхніх поверхів видніються кількаметрові діри від артилерійських влучань, вікон немає. Одразу згадуються кадри з ізраїльського анімаційного фільму «Вальс із Баширом», що порівняно нещодавно йшов у нашому кінопрокаті: один із героїв, ізраїльський солдат, котрий разом зі своєю армією прийшов сюди у 1982 році, стріляє з кулемета по ворогах, що засіли на верхніх поверхах готелю.

Поруч із такими атрибутами минулого в місті вистачає й символів майбутнього: ця густонаселена країна активно розбудовується. Якщо дивитися на центр ліванської столиці з боку моря, в око впадають «свічки» новобудов, що серйозно контрастують із нижчою забудовою старих часів.

Життя в місті без меж

За розмірами Ліван не перевищує середньостатистичну українську область — його площа 10 452 кв. км. Але при цьому надзвичайно висока густота населення — тут мешкає 4 мільйони душ, у середньому 404 особи на кілометр.

Де ж туляться ці люди, особливо якщо врахувати, що значна частина території країни є гірською? Для порівняння уявіть собі південний берег Криму, де заселеною є не лише місцевість біля моря, а й самі гори, причому на багато кілометрів углиб. У Лівані велетенське місто розходиться на північ та південь від Бейрута і, як здається, зупиняється лише на кордоні. За яким критерієм тут розмежовуються міста й містечка, ми так і не зрозуміли.

Активно рухаються забудовники й у східному напрямку від узбережжя: люди тут живуть на такій висоті, яку в Українських Карпатах багато хто ходить підкоряти з наметами. Якщо бути вже зовсім точним, то така колонізація ішла зі сходу на захід. «Ліванські гори здавна були прихистком для християн, які селилися тут подалі від небезпек», — розповідає менеджер Тоні, що мешкає в Антеліасі — передмісті Бейрута. Тепер нащадки християн спускаються ближче до моря і живують поруч із мусульманами: такою є політика ліванської влади, яка селить у нових будинках людей різного віросповідання, і замість ворогів вони знаходять собі сусідів та друзів.

«Уже через 10—15 років у нас тут не буде вільної землі — усе скуплять грошовиті іноземці з мусульманських країн», — дещо інакше розвиває тему розширення міст новий знайомий на ім’я Еліас. Розповідає, що у громадянську війну він був «лідером групи командос»: у 21 рік змушений був узяти до рук зброю і воював на боці християн, а в 24 став командиром загону.

Саме від нього довелося почути досить категоричну, суб’єктивну точку зору: найкращим державним устроєм для Лівану може стати форма федерації, в якій християни та мусульмани матимуть окремі території.

Чужі прапори ліванської футболоманії

На межі травня–червня Бейрут захопила справжня «мундіалеманія». Безліч невеликих та велетенських прапорів країн–учасниць чемпіонату світу з футболу можна побачити на автомобілях та на балконах будинків, реклама різноманітних магазинів чи закладів харчування теж підлаштовується під цю хвилю, обов’язково декларуючи свою прихильність до футболу та якоїсь конкретної збірної. Очікувано домінують стяги Італії, Іспанії, Аргентини та Бразилії.

Остання заслужила любов не лише майстерною грою, а й через те, що в Бразилії мешкає найбільша ліванська діаспора — майже 7 мільйонів осіб, а в Південній Америці їх загалом близько 10 мільйонів. «Чув про Шакіру? У неї батько ліванець. А про Сержа Танк’яна із гурту «Сістем оф е даун»? Так він теж наш», — поглиблює наші знання про відомих ліванців місцевий знайомий.

Танкян, відомий рок–музикант, народився в Бейруті й належить до вірменської меншини, яка в Лівані становить чотири відсотки. За час перебування у Лівані довелося поспілкуватися одразу з кількома місцевими вірменами. «Яка твоя улюблена футбольна команда?» — запитав один із них, дідусь років 80. Він зневажливо махає рукою, коли чує про збірну України. Сам — фанат «Барселони», називається «футбольним тренером, що 50 років тому тренував збірну Лівану». На запитання, чому ж не вболіває за своїх, отримуємо такий самий помах рукою. Свою національну команду ліванці якось ігнорують, адже помітними результатами вона не може похвалитися.

Суцільне «бі–біп»

«Ви можете побачити справжній Ліван не в архітектурі чи краєвидах, а в самих людях», — розповідає вже згадуваний Тоні, котрий мешкає в передмісті Бейрута. Жартома каже, що справою честі кожного ліванця є купівля автомобіля, і чим престижнішим він буде — тим краще. «Дехто готовий віддати всі заощадження на дорогу машину, аби потім у ній практично жити», — жартує Тоні. Але дорогих авто на вулицях Бейрута справді багато.

Утім як і звичайних «засобів пересування»: затори в цьому густонаселеному місті бувають серйозніші, ніж у Києві. Та не вони є головною атракцією місцевих вулиць, а таксі: такої кількості автівок із «шашечками» нам не доводилося бачити ще ніде. Причому вони безперервно сигналять, пропонуючи послуги кожному перехожому.

Вулиці тут мають східний, арабський, колорит, і не лише через постійну какофонію. Як здалося, світлофори в Бейруті присутні лише в центральній частині, а в решті міста діють «неписані» водійські правила. «Хто навчився керувати автомобілем у Бейруті — не пропаде в жодній іншій країні», — розповідає таксист, що підвозить нас пізньої ночі. «Я просто схотів тут проїхати», — реагує він на зауваження, чому він їде в забороненому напрямку по вулиці з одностороннім рухом. І тут же сигналить перед поворотом: через відсутність світлофорів тут саме так попереджають про своє наближення інших автомобілістів.

Поглибив враження про місцеву транспортну екзотику водій «маршрутки», якою ми поверталися до столиці після поїздки до Тіра й Сідона: хлопака, що перевозив півтора десятка пасажирів, затіяв перегони з невеликим автокраном: упродовж 15 хвилин вони змагалися на швидкості понад 100 км/год. на доволі завантаженій трасі. Ловимо себе на думці, що, перейнявшись загальним настроєм, уже не боїмося «втесатися» в інше авто, а просто вболіваємо за «свого».

Що цікаво, навіть за такого насиченого руху в Лівані є прихильники пересування на велосипеді. Сприяють цьому і розвинуті велосипедні доріжки, і пункти прокату велосипедів — останніми радо користуються туристи. Їдуть собі новісінькою бейрутською набережною, споглядають красу Близькосхідної Швейцарії і зовсім не лякаються автомобілів — в Україні ж про таке велосипедисти лише мріють.

 

ЗА ЩО ЖИВЕМО?

Продайте Лівану українського зерна!

Специфічною територією в цій гористій країні є долина Бекаа за 30 км на схід від Бейрута — справжній сільськогосподарський рай, що розташувався між двома гірськими хребтами в серці країни. Узагалі нам у Лівані вперше на власні очі вдалося побачити бананові, апельсинові та лимонні плантації, спробувати кавуни, дині та свіжий мигдаль у травні — все це і ще багато чого іншого росте в долині Бекаа, а також на вузькій смузі узбережжя.

Для роботи на полях ліванці часто наймають сирійців, які приїжджають до сусідньої країни на сезонні роботи. «Бедуїни» живуть в абияких наметах, але з супутниковими антенами, працюють тут шість місяців на рік. Чоловіки за день отримують десять доларів, жінки — дев’ять. Для порівняння, середня зарплатня у Лівані, як нам розповіли, — 500 доларів на місяць.

Цікаво, що, окрім сирійців, тут працює й чимала кількість філіппінок: вони популярні як хатні робітниці.

Експорт сільськогосподарської продукції є одним із головних джерел прибутку для Лівану. Фермер, що продає свій виноград до Росії (а ліванське вино, до речі, дуже смачне), просив допомогти з контактами українських колег, котрі експортують зерно, — ось його тут не вистачає. Нарікав, що намагався знайти сам, але англійською мовою по телефону з нашими співвітчизниками не надто порозумієшся.

 

СПРАВЖНЯ СМАКОТА

Самбусек запивайте джелебом

Як і будь–яка інша країна, Ліван має свою особливу кухню. Найпростіше тут підкріпитися вуличним фаст–фудом на зразок усім знайомої шаурми (тут її називають «шаварма»), але для повноти вражень краще спробувати дещо інше. Смачним і корисним є табуле — салат із дрібно порубаної петрушки, помідорів, цибулі, круп та багатьох інших складників.

Цікавим є різновид голубців із виноградного листя: вони виходять розміром із великий палець і подаються холодними.

Справжньою смакотою є самбусек — хрусткі пиріжки з сирною чи м’ясною начинкою. Причому перші робляться у формі трубочок, а другі — зовсім як наші вареники, лише печені.

Запити все можна джелебом — узваром із фініків. А при бажанні можна ще й спробувати арак: місцевий алкогольний напій, що має 60 відсотків міцності, п’ється розбавленим із водою.

 

ДОВІДКА «УМ»

Ліванська Республіка — гориста держава на Близькому Сході, розташована на східному березі Середземного моря. На сході й півночі межує з Сирією, на півдні — з Ізраїлем.

Площа — 10,5 тис. кв. км, населення — 4 млн. осіб.

Форма державного устрою — парламентська республіка, глава держави — президент Мішель Сулейман.

У Лівані діє особлива політична система — так званий конфесіоналізм, що передбачає організацію державної влади відповідно до поділу суспільства на релігійні громади. Арабів у Лівані — майже 95 відсотків, але при цьому багато хто з арабів–християн не визнає себе арабом. Чисельність мусульманської громади — до 60 відсотків, християн різних конфесій — близько 35 відсотків. На території Лівану співіснують шість східнокатолицьких церков: маронітська (західносирійська), халдейськокатолицька, мелькітська (грекокатолицька), вірменокатолицька, сірокатолицька та коптокатолицька.

До громадянської війни 1975—1990 рр. Ліван був процвітаючою державою, фінансовою і банківською столицею арабського світу. Воювали мусульманська та християнська громади із втручанням Сирії та Ізраїлю. Після війни почалася реконструкція економіки. До 2006 р. країна практично досягла довоєнної стабільності, але липнева війна 2006 р. з Ізраїлем знову кинула Ліван у хаос, сотні тисяч людей стали біженцями.

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>