Життя без пісні, як двір без квітів

Про механіка донецької шахти «Трудівська» Геннадія Момота як меломана не раз доводилося чути, буваючи на цьому відомому в регіоні вугільному підприємстві. А нещодавно я сама побувала вдома в шанувальника музики і на власні очі побачила чудову фонотеку механіка.

...Хвіртку відкрив сам господар будинку. Проходимо через затишний дворик, викладений плиткою. Впадають в око кущики декоративної хвої. «Свого часу, — розповідає Геннадій Павлович Момот, — у мене був вибір — вселитися у висотку або жити у своєму будинку. Хоч і народився я в Донецьку, але якось із дитинства прикипів до голубів. І ще. Я ж багато років захоплювався вільною боротьбою. Он, дивіться, спортивні снаряди, таких у «висотці» не побудуєш».

А вже увійшовши в будинок, Геннадій Павлович почав не без гордості показувати своє багатство. «Ось таких платівок грамзапису у мене не менше двох тисяч, — говорить він і з величезного стоса витягує одну з них. — Ось, будь ласка, Джо Дассен! Хочете послухати? Тут його пісні сімдесятих років: «Люксембурзький сад», «Єлісейські поля», «Бабине літо».

Умить платівка опиняється на японському програвачі, і чудова мелодія розливається по всьому будинку. Далі слухаємо пісні у виконанні Адріано Челентано, запис оркестру Персі Фейса... Потім Геннадій нахиляє під кутом свій Technics і просить мене звернути увагу на той факт, що він і в такому стані грає, тобто адаптор не з’їжджає, дряпаючи платівку, як це зазвичай буває в інших програвачах.

— А ось, дивіться, радіола «Мінськ». Свого часу я її привіз із Таганрога. Цінність її в тому, що вона дозволяє прослуховувати жорсткі грамплатівки 50—60–х років. Пісні у виконанні Шульженко, Утьо­сова, Нечаєва... Для мене не менш цінна і ось ця магнітола — «Дніпро», 1954 року випуску. Нині непросто відшукати записи Реброва, братів Жемчужних. Але все це — історія, з якою важко розлучитися. Так ось, за допомогою магнітоли зі своїм другом Аркадієм Свиридовим записи з котушок завантажуємо на комп’ютер».

— Котушки, — цікавлюся, — довго не зберігаються: стрічки пересихають?

— Загалом так, але це не найстрашніше. Я поряд із ними ставлю пляшки з водою. Котушки вбирають вологу і таким чином зберігаються довше.

— А з чого почалося ваше захоплення? — розпитую Геннадія Павловича.

— Першу платівку я отримав як подарунок від телефоніста шахти Григорія Аверіна. Я тоді прийшов на підприємство після закінчення Донецького індустріального технікуму. Та платівка у мене і досі зберігається. Ось вона — із записами популярних пісень 50–х років у виконанні П’єхи, Лядова, Кристалинської. Наприклад, пісню «Чорний кіт» із задоволенням слухає і нинішня молодь.

— А як сприймає, скажімо, ваша дружина той факт, що сімейні кошти йдуть на придбання платівок, дисків?

— Дружина, схоже, давно змирилася з моїм захопленням. Ну як без музики, гарної пісні? Це все одно, що двір без квітів, сім’я без дітей... Одного разу за турпутівкою я був у Японії. Так–от після повернення замість подарунків привіз одні платівки. І більше нічого! У середньому щодня прослуховую по три–чотири диски. Прийшов із роботи, увімкнув запис — і втома відходить. Наприклад, якщо є бажання себе підбадьорити чи зробити фіззарядку — ставлю важкий рок. А взагалі, дуже люблю пісні у виконанні Сєрова. Він — чудовий вокаліст. Є в мене всі записи Пугачової, Ротару, Висоцького... Коли відпочивав у Моршині, придбав диск «Українські застольні пісні» у виконанні гурту «Експрес». Тут пісні «Ой, у вишневому саду», «Цвіте терен», «Ой, гарна, я гарна». Вони просто беруть за душу, коли слухаєш. Якось підрахував: щоб переслухати всі записи моєї фонотеки, більше року знадобиться. Моя мрія — створити невеликий музей музики. Адже, крім безлічі платівок і дисків, маю більше десятка радіол, деякі з них — тепер уже раритетні...