Марафон із об’єктивом

Біг на наддовгі дистанції так захопив рівненця Олександра Харвата, що він став... професійним фотографом. Перший марафон «Париж—Москва—Сідней», у якому брав участь, був присвячений Олімпійським іграм. Тоді Олександр Харват побував у Франції, Німеччині, Казахстані, Австралії та інших країнах. Від усього побаченого перехоплювало подих, а фотоапарат фіксував найцікавіше. Персональна виставка світлин під назвою «Від Парижа до Сіднея. Подорожні нотатки» стала своєрідним підсумком того марафону. Після цього Олександр уже не вагався, який обрати шлях у житті.

Не бігом єдиним...

Захоплення Сашка фотографією розпочалося ще в дитинстві — перший фотоапарат «Школьник» батьки йому подарували у другому класі. Тож хлопчик годинами просиджував у темній кімнаті і творив… диво. Потім — навчання в художній школі й фах художника–оформлювача. Художня майстерня і відділок міліції розташовувалися на одному подвір’ї, тож Олександр захопився романтикою цієї професії і, закінчивши школу міліції в Івано–Франківську, потрапив до Якутії, де пропрацював десять років. Дослужився до начальника відділу боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Але у відпустку кожного року приїздив в Україну. І хоч мав у Якутії і квартиру, й успішну роботу, вирішив повернутися на батьківщину.

Усерйоз усвідомити, що фотографія може стати справою життя, Олександру Харвату допоміг... біг. Свого часу він багато тренувався й кожного року брав участь у кількох марафонах. Здолав маршрути Санкт–Петербург—Севастополь, Москва—Тбілісі, Тбілісі—Афіни, Москва—Йоханнесбург, Москва—Брест, пробіг містами Золотого кільця Росії. «Особливо запам’яталося перебування в Австралії, — згадує Олександр. — Зелений континент вразив місцевим колоритом, мальовничою природою. Від кожного кілометра — незабутні враження. Жодна туристична фірма не зможе показати того, що дають такі пробіги».

У 2002 році в Судані Олександр навіть потрапив до місцевої в’язниці. У невеличкому містечку Ваді–Хальфа, яке розташоване на кордоні з Єгиптом, організатори змушені були призупинити марафон, бо на півдні країни розпочалася війна. Отож він мав достатньо часу для фотозйомки. Поряд із місциною, де отаборилися атлети, розташовувалася тюрма, й у молодого фотографа–марафонця виникла думка, що було б добре зробити звідти фоторепортаж. Отож якось вирушив до сусіднього селища фотографувати побут місцевого населення. «Спочатку жителі дивилися на мене з острахом, а далі діти повибігали, дорослі підійшли, почали позувати, — пригадує подорож у пустелі Олександр. — Я вже уявляв, які вийдуть хороші знімки. І тут звідки не візьмись з’явилось авто з озброєними людьми, мені скрутили руки і, погрожуючи пістолетом, відвезли саме в ту в’язницю, звідки я хотів зробити фоторепортаж. Плівки забрали. Збереглася лише та, яку встиг змінити ще у селищі».

Пізніше місцевий журналіст пояснив українцю, що, напевно, його сприйняли за американця, яких там не дуже люблять. До речі, Судан — одна з найбідніших країн світу, де люди живуть у страшних умовах, а річка Ніл — страшенно брудна, хоча населення ту воду п’є. При цьому місцеві жителі переконані, що їхня країна — найкраща!»

А вдома краще!

Нині Олександр Харват зосередився на створенні фотоальбомів про рідний край. Адже які б частини світу не доводилося відвідувати, а він побував у понад 40 країнах, скрізь мав можливість придбати альбоми, листівки, книжки про місця перебування. А в Україні їх або дуже мало, або ж узагалі немає. Отож виникла потреба заповнити цю прогалину. Тож спочатку з’явилася серія листівок, а тоді й альбоми: «Рівне на межі тисячоліття», «Я люблю своє місто», «Рівненський край». «Багато рівненців не знають, що зовсім поряд є стільки незвіданого, — переконаний Олександр. — Тому я дав їм цю можливість: відобразив неповторні краєвиди та історичні пам’ятки — від величного Нобеля до славнозвісного Берестечка, від Корецького замку до замку князів Острозьких. Адже багато пам’яток зникають, і наші нащадки вже не матимуть можливості їх бачити. Зафіксувати хоча б їх залишки є нашим обов’язком».

«Люблю знімати природу, пейзажі, а особливо дітей, — каже Олександр. — Якось у Парижі спостерігав, як маленький темношкірий хлопчик грався з м’ячем. Його мама побачила, що я фотографую, і заборонила мені знімати. Навіть гроші пропонував, але марно. Все ж таки вдалося зафіксувати цікавий момент: мить удару по м’ячу. «Живий» кадр вийшов! Впевнений, що найкращі фото — фото з життя. Люблю фотографувати, коли людина не підозрює, що її знімають».