Якось гуляючи Личаківським цвинтарем у Львові, я проходила повз могилу Соломії Крушельницької, де саме зупинилася старша жінка з маленькою дівчинкою, очевидно, онукою. «А це відома польська співачка — Соломія Крушельницька», — пояснювала бабуся дитині. Суперечлива сентенція, котра проте дуже поширена серед поляків. Вона ґрунтується на тому, що зірка Крушельницької сходила, коли Західна Україна була частиною Польщі. Хоча найяскравіший період свого життя співачка провела в Італії, а останні десятиліття — в Україні.

Таких як він — творців, що всотали у саму плоть пристрасті й неоковирності свого часу, із усією його жорстокістю та шармом, особливо цінують нащадки. Він прожив коротке й драматичне життя. Аристократ за народженням, він був, здавалося б, запрограмований Долею на безтурботне життя. Але у його випадку вона зволила піднести саркастичний і безжальний приклад «вищого» свавілля. Приклад цей вельми вражаючий і повчальний.

«За правила, меморіальну дошку можна встановлювати, коли минуло десять років від смерті людини, але нам дозволили як виняток», — ділиться Людмила Стельмах, вдова письменника, який загинув у ДТП 4 серпня 2001 року. Інакше не могло і бути. Ярослав Стельмах, син Михайла Стельмаха, був відомим драматургом, чиї п’єси та переклади залучали до своїх репертуарів театри колишнього Союзу, а потім незалежної України (згадаймо його «Привіт, Синичко!» чи «Синій автомобіль»).

Доки всі державні культурні установи тихо й покірно вичікують, коли закінчиться карантин, непосидючі й креативні культінституції на малоприємну ситуацію в державі майже не зважають і навіть використовують її у своїх мистецьких цілях. Працівники Харківської міської художньої галереї переконані, що від будь–яких вірусів найдієвіше щеплення — мистецтвом, а тому від заявленої раніше виставки харківських класиків Олександра Рідного та Анни Іванової вирішили не відмовлятися. Щоправда, «дрес–код» було витримано — усім на вході роздавали марлеві пов’язки, і проект означили як соціально–медично–артівський.