Від Верещаки до М’якушка

«Український слід у розвідці» — так вітчизняні «Бонди» назвали книгу художньо–документальних нарисів про своїх видатних колег з минулого, чиї прізвища розсекречені зовсім нещодавно.

«До сьогодні були окремі невеличкі газетні публікації, у тому числі і в «Україні молодій», а також друковані спогади ветеранів української розвідки Євгена Березняка, Олександра Святогорова, Марії Фортус, Олександра Шаркова, Віталія Койнова, Олександра Нездолі, Михайла Гречки та інших, — зазначає автор книги, прес–секретар голови СЗР Олександр Скрипник. — Але цілісна книга про українських розвідників вийшла уперше. Нині багатьох легенд української розвідки, на жаль, вже немає серед живих, і я вдячний долі за надану мені можливість поспілкуватися з ними та їхніми рідними. Читач також дізнається про окремі цікаві деталі тих чи інших операцій та життя «нелегалів», у тому числі сімейного. Хоча вдома вони бували украй рідко, часто бувало й так, що подружню пару створювали під конкретне завдання за кордоном. І такі шлюби проіснували аж до смерті».

Голова Служби зовнішньої розвідки України Микола Маломуж додає, що автор збирав матеріали до книги кілька років, окрім зустрічей з ветеранами розвідки, отримав доступ до архіву СЗР. «Ця книга — ще не історія української розвідки, над цим ще маємо працювати, — зазначає генерал армії Микола Маломуж. — Але цією роботою засвідчено, що ми нині піднімаємо цілі пласти раніше засекреченої інформації щодо діяльності УНР, закордонної діяльності батьки Махна, якого розвідники навіть планували вивезти до України. А ще ж робота розвідників у тилу ворога в часи ІІ Світової війни, діяльність «нелегалів» в часи «холодної війни» тощо».

Зрозуміло, що чимало інформації усе ще лишається засекреченою, так само, як і окремі прізвища розвідників. За словами Олександра Скрипника, в окремих випадках він досі не може назвати конкретну африканську країну, де під виглядом власників елітного салону краси діяло подружжя наших «нелегалів»–розвідників — Борис і Олена Бейми. Втім для секретаря ради Національної спілки письменників Михайла Слабошпицького навіть за такої утаємниченості ця книга є «золотою рибкою», яку очолюваному ним видавництву «Ярославів вал» вдалося спіймати. «Працювати в документальному жанрі дуже важко, але у даному випадку факти підібрано надзвичайно скрупульозно, — вважає пан Слабошпицький. — Ми тішимося з того, що саме наше видавництво причетне до цієї книжки. «Український слід у розвідці» приречений на перевидання!».

Книга починається розповідями про так званих «некласичних» розвідників, які боролися за українську державність у ХVI—XVIII ст. Зокрема, нарисом про Василя Верещаку, який служив при дворі Яна Казимира камергером і докладно інформував Богдана Хмельницького щодо планів Речі Посполитої проти Війська Запорозького. Завершується докладними розповідями про персоналії розвідників радянської України. Зокрема, останній розділ присвячено легендарному керівнику української розвідки у 1970—1980–ті роки Василю М’якушку, який віддав спецслужбі сорок років життя і пройшов усі щаблі оперативної роботи, шість років працював під прикриттям у Франції і став першим в Україні генералом–розвідником.

На презентацію прийшли і діти окремих героїв книги. Серед них Юрій Хілько — син одного з наймайстерніших розвідників Федора Хілька. Це прізвище СЗР розсекретила лише нещодавно. Уродженець Запорізької області, він працював у ФРН, а згодом у НДР з 1946 по 1979 рік. «Я батька в дитинстві майже не бачив, — пригадує нині Юрій Хілько. — А дізнався, чиїм сином я є, лише коли сам почав працювати у спецслужбі. За інших обставин я б не знав цього ще дуже довго».

До речі, Юрій Хілько під час презентації книги, у якій його батькові присвячено окремий розділ, передав музею СЗР ордени і медалі легендарного резидента.