Життя після зради

30.03.2004
Життя після зради

      Що має трапитися з жінкою, аби в ній назавжди згасла любов до рідної дитини? Мабуть, перед тим, як відмовитися від частинки своєї плоті, вона віддає на поталу власну душу. Життя після материнської зради дуже мало схоже на дитинство. В ньому назавжди зникає золота домашня середина, залишаючи вибір між двома протилежними крайнощами: казенним порядком та вуличним хаосом. І скільки б чужі руки та серця не рятували у сироті повноцінну людину, образ зламаної гілки, як і власна тінь, переслідуватимуть її довіку. Але спочатку обов'язково трапляється велика драма, пережити яку під силу далеко не всім дорослим. Кілька таких трагічних історій переповіла нашим читачам директор Кочетоцької школи-інтернату, що в Чугуївському районі, Неля Іванівна Пєнкіна.

Любов блудного сина

      Батьки, яких судді позбавили права виховувати власних дітей, дуже рідко цікавляться їхньою долею. Очевидно, переступити межу дозволеного — все одно що придбати у нечистого квиток в один кінець. Людина, можливо, і хотіла б повернутися, але більше не належить собі. Правда, хто сильніший, той бореться. Хоча й тоді повернення від хмільного забуття чи кримінального блуду нагадує суцільну смугу перешкод. Долаючи її, батьки часто дають дитині надію. Щоб потім забрати назавжди разом з останньою краплею віри.

      Сергійка і Таню добрі люди знайшли в копиці сіна, куди їх привело велике сімейне лихо. Після того, як у в'язниці помер батько, мати з горя запила, влаштувавши під дахом власної хати справжнє пекло. Не звиклі до такого життя діти втекли світ за очі, потрапивши зрештою до Кочетоцької школи-інтернату.

      Вихователі спочатку не могли натішитися новенькими: домашня дівчинка-дев'ятикласниця, старанний і дуже ввічливий хлопчик-шестикласник: вуличний вітер у голові не гуляє, не палять, не п'ють, не лаються. Словом, як на сьогодні — рідкісний випадок. Можна навіть сказати, один на тисячу. У цих дітей, можливо, надалі було б усе добре, якби згодом у притулку не знайшов їх лист від матері. Після тривалого запою і численних пригод жінка таки потрапила за грати. І вже звідти подала вісточку, в якій просила у доньки з сином пробачення за свою поведінку. Там же обіцяла неодмінно повернутися, забрати додому, налагодити нормальне життя.

      Таня неньчин крик душі сприйняла доволі спокійно. Для хлопчини ж він став, без перебільшення, фатальним. Два дні той прожив, мов у гарячці, а потім кудись безслідно зник. Знайшлася дитина аж через півтора місяця у Чернігівській школі-інтернаті. Тобто у місті, де за шахрайство відбувала покарання його мати. Як малий їхав туди без грошей і бродяжницького досвіду, залишилося таємницею. Відомо лише те, що його спіймали під високим муром в'язниці, де той одержимо прагнув побачитися з найріднішою у світі людиною. Тоді був січень, зима, короткі дні і довгі, майже на всю добу, морозні ночі.

       Дитину знову привезли у Кочеток. Хлопець терпляче вислухав довгу промову вихователів, а потім попросився в туалет. Після цього його шукали вже три місяці і знайшли у тому ж таки Чернігові повністю виснаженого, хворого. Він довго лікувався від жовтухи, а потім, перед самою випискою, вдруге кудись зник. Цілий рік про нього не було жодної звістки. Запити Кочетоцького інтернату, розіслані в усі кінці країни, так і залишилися без відповіді. Аж ось вісточка з Ізюма. Правоохоронці райцентру повідомили, що до їхнього поля зору потрапив хлопець, який назвав себе вихованцем цього дитячого закладу. Приїхали, забрали, привезли...

      Сергій розповів, що з Чернігова на Харківщину вирішив їхати сам. Але переплутав поїзд і замість Харкова зійшов в Одесі. Аби вижити, прибився до якоїсь компанії, а та завела аж на Закарпаття. Далі перед хлопцем відкрився довгий маршрут усією Україною. Можливо, на карті десь і залишилася якась тиха Яблунівка, яку той дивом обминув, але й без неї, схоже, хлопцем повністю оволоділо почуття бродяжницької перенасиченості. Потрапивши, зрештою, до харківського Ізюма, він добровільно здався правоохоронцям.

      Після повернення блудний син, очевидно, вперше у своєму житті зрозумів, що значить бути людиною поза часом. Його ровесники перейшли до дев'ятого класу, а він так і залишився шестикласником, який помітно переріс свою колишню парту. Але юний мандрівник усе ж зумів продемонструвати чоловічий характер: пропозицію педагогів пропустити бодай одну сходинку навчального процесу категорично відхилив, добровільно поповнивши лави семикласників. Про нову втечу вже не йшлося. «Скоро з тюрми повернеться мати, — запевнив він вихователів, — тож звідки вона знатиме, де мене шукати?».

      Мати дійсно повернулася: рідна, зворушлива, готова заради дітей зрушити з місця гори. Підприємницький характер у цієї жінки, схоже, дійсно в крові , тому вона дуже швидко заробила у Харкові гроші, купила у передмісті хату і забрала доньку з сином до себе. Власне, перешкодити їй ніхто не мав права, оскільки з дітьми її розлучила в'язниця, а не судовий вердикт про позбавлення батьківської опіки. Та й не повірити їй було дуже важко, бо одразу ж засипала дітей одягом та щедрими гостинцями.

      Але, очевидно, ця історія була надто казковою, аби в її щасливий кінець можна було легко повірити. Принаймні інтуїція мудрим вихователям підказала, що виключати брата з сестрою з інтернатського списку до певного часу не варто. Сумніви повністю підтвердило майбутнє. Вже через місяць діти знову приїхали до Кочетка — заплакані, голодні, вбиті новим горем. Виявляється, мати вкотре запиячила, почала знову шахраювати і врешті вдруге потрапила під слідство. До сирітського будинку , за традицією, полетіли щемливі листи. Але їм уже ніхто не вірив. Точніше Таня взагалі не відповіла на жодне послання, а Сергій, у якому так і не вмерла туга за рідною ненькою, зрідка таки писав, проте більше не рвався у далечінь заради єдиного побачення.

      Минуло ще три роки. На день чергового приїзду горе-матері до Кочетка її донька встигла закінчити медичне училище і навіть вийшла заміж. Син перейшов до одинадцятого класу, став одним із лідерів школи і нині серйозно готується до вступу у вуз. Їхня зустріч вдруге навернула на очі свідкам гарячу сльозу. Жінка, здається, була самим втіленням спокути і жалю. Їй знову повірили. Правда, знову лише наполовину. Тобто вихователі відпустили Сергія жити з матір'ю до будинку, який вона найняла поблизу інтернату, але за умови, що хлопець довчиться таки зі своїм класом.

      Щаслива мати кинулась віддавати сину всю нереалізовану любов: обладнала кімнату, купила телевізор, готувала сніданки. Інтернатські діти часто заходили до нього в гості і, здається, навіть заздрили подібному повороту в його долі. Але щастя Сергія минуло з такою ж блискавичною швидкістю, як і прийшло. Через півроку мати знову запиячила, і хлопцю довелося вкотре зайняти місце у казенному домі.

      Сьогодні ця жінка ходить під стінами сирітського будинку так, як колись її син блукав під муром Чернігівської в'язниці. Побачитися, правда, їм ніхто не забороняє, але між двома близькими людьми виросла настільки глибока безодня, котру перейти більше не має сили жоден із них. Реальність ріже слух і звучить , мов вирок: цьому люблячому сину насправді було б набагато простіше, якби жінка, що називає себе матір'ю, зникла з його життя назавжди. Тоді він би мав статус сироти і з меншими проблемами отримав освіту, житло, роботу. Нині ж Сергій — усього лише дев'ятнадцятирічний одинадцятикласник з приданим у вигляді вічно проблемної неньки. Можливо, колись доля і віддячить йому за цю жертовну любов, але згаяні роки і втрачені можливості навряд чи відпустять колись назавжди.

      І все ж, як би там не було, фахівці припускають, що навіть неблагополучні батьки у долі дітей відіграють, по суті, безцінну роль. Адже і найгірша з-поміж матерів брала своє маля на руки, підтримала його перший крок, бодай раз сказала, що любить. Крихта цього тепла, виявляється, здатна позбавити людину комплексу повного сироти. Неля Пєнкіна каже, що їхні вихованці, яким безбатьківщина випала на долю з пелюшок, у своїй переважній більшості відстають у розумовому розвитку. Правда, з двох бід вибрати меншу, — завдання не з легких. Адже безпритульні діти при живих батьках дорослішають з неприродною швидкістю. Такі собі маленькі старички, що розтратили увесь запас життєвої енергії до того, як встигли вирости.

Людське серце — не камінь?

      Теперішня одинадцятикласниця Люба потрапила до Кочетоцького інтернату після того, як пережила дві великі драми. Спочатку рідних батьків позбавили права виховувати її з братом, а згодом — уже прийомних батьків. До того ж двічі зраджених дітей життя жорстоко розкидало по різні боки казенно-виховної вертикалі.

      Після першого суду ще зовсім малу дітвору спочатку помістили до притулку, а згодом — до одного з сирітських будинків Харкова. Прожили вони там довгих три роки досить безбідно. Принаймні тепло рідного плеча, постійний дах над головою і повний набір соціальних благ давали відчуття бодай якоїсь захищеності. Проте, на лихо, невдовзі спокійні брат із сестрою сподобалися подружжю з Куп'янська. Ці чоловік та жінка мали власну дитину. Але оскільки ще змолоду обоє мріяли про велику сім'ю, після довгих роздумів вирішили усиновити сиріт. Такий аргумент державні опікуни визнали доволі переконливим і пішли назустріч подружжю, яке загорілося нетиповим для нинішнього часу бажанням.

      Але пізніше стало відомо, що на той порив у батька з матір'ю просто не вистачило любові. Тобто замість турботи і тепла брат з сестрою отримали шквал лютої ненависті. Дорослі ніби прагнули помститися за те, що на світ з'явилися саме ці діти, а не їхні власні. За найменшу провину одразу ж жорстоко покарали. З сиріт виховували якихось слухняних маріонеток, що, мов дресировані тваринки, мали вгадувати думки дорослих. Особливо діставалося Любі. Нерідко вона вистоювала в кутку на колінах усі вихідні. Поруч їй ставили , мов собаці, миску зі шматком хліба. Найскладніше було випроситися в туалет. Для цього дівчина мусила роздягтися догола і бігти на вулицю навіть узимку.

      Одного разу, вискочивши в ході чергової екзекуції надвір, Люба вирішила не повертатися взагалі. Вона побігла до сусідського двору і з годину просиділа там у якійсь прибудові. Повернутися додому змусив лише страх. І хоча після цього її ще жорстокіше покарали, думка про втечу заволоділа дитиною невідворотно. Якось, вийшовши зі школи, доведена до відчаю дівчина побрела світ за очі. На той час невідомість її вже лякала менше. У напівсвідомому стані вона потрапила до рук небайдужих людей, яким зважилася відкрити душу. Ті вдарили на сполох і допомогли дітям через суд звільнитися від чергових батьків. Далі знову інтернат. Цього разу — Кочетоцький. Правда, лише для сестри: Любин брат після пережитого почав різко втрачати зір, і хлопчину перевели до спеціального навчального закладу. Діти перестали бути маленькою родиною. Принаймні до того часу, поки стануть дорослими.

      Звісно ж, цю трагічну історію важко назвати типовою. Адже у світі справді є чимало людей, здатних обігріти своїм теплом не одну сироту. Але їх стає, на жаль, нині стільки, що знайти добропорядну родину для всіх сиріт практично неможливо. На думку Нелі Іванівни, ідеальним виходом із ситуації могло б стати відкриття невеликих дитячих будинків, де малюки і підлітки, крім побутового затишку, отримували б максимум уваги. У її ж закладі нині виховується 230 дітей, переважна більшість з яких вже встигла дійти у житті до останнього кола Дантового пекла. І, що найдивніше, не проти повернутися туди знову. Туга за романтикою вуличного бродяжництва нуртує їм душу з якоюсь невгамовною пристрастю. Фахівці стверджують, що лише після двох-трьох років перебування в інтернаті діти примиряються з необхідністю жити за розкладом.

      А втім, можливо, це — всього лиш відчайдушна спроба зберегти свою індивідуальність, яка нівелюється в процесі казенної турботи про дах над головою і гарантований шматок хліба? Сім'я щодо цього не має альтернативи в принципі. Очевидно, саме тому діти, які виросли серед п'яних розборок батьків і загоїли на собі не одну рану, з часом починають згадувати своє домашнє життя в прикрашеній, героїчній інтерпретації. Психологи застерігають, що картинки з минулого з часом можуть перетворитися у свідомості підлітка на таке собі керівництво до дії — тато бив матір, значить, це нормально, так може бути в принципі. Щоб переконати дитину у протилежному і прищепити їй інші цінності, вихователям просто бракує часу, досвіду, терпіння, сили. За українською статистикою, 70 відсотків сиріт у дорослому житті з дивовижною точністю повторюють долю своїх батьків.

      Але ці дані — не фатальна догма. Боротися за душу дитини можна і треба. Неля Пєнкіна, наприклад, повідомляє , що за шість років її інтернат покинуло вже близько сімдесяти випускників, і лише один із них, так би мовити, збився з правильної дороги. Інших вихованців не просто переконали в тому, що треба вчитися далі, а й за руку привели до училищ, технікумів, вузів. Ліжко у гуртожитку, стипендія, безкоштовний обід — це якраз той мінімум, що може стати базою для майбутнього. Якщо дитину наполегливо переконати в доцільності саме такого вибору.

      Але, на жаль, часто буває так, що переконати просто нікому. За даними начальника харківської служби у справах неповнолітніх Федора Гриценка, місцеві опікунські структури страждають на невиліковний формалізм. Спочатку обласні управлінці з великими зусиллями змусили їх скласти списки усіх неблагополучних сімей, які проживають у регіоні. А тепер ще з більшим скандалом змушують регулярно цікавитися долею дітей, що там виховуються. Сьогодні, у кінцевому результаті, до поля зору чиновників потрапило лише сорок відсотків таких родин. Решта не отримує ні психологічної, ні юридичної, ні матеріальної допомоги.

      До того ж обійти проблемні сім'ї з контролем ще не означає допомогти їм. За голову державні опікуни і шкільні педагоги хапаються часто після того, як з дитиною вже трапилося лихо, тому підліток може зникнути з поля зору вчителів на місяць і більше. Так було з дев'ятикласницею в Ізюмському районі. Її матір позбавили батьківських прав ще в 97-му році. Батькові ж виховувати дітей ніби дозволили, але робив він це у досить своєрідний спосіб. Скажімо, увесь вересень минулого року його донька просиділа прикутою до ліжка ланцюгом, проте ніхто з учителів, знаючи про нездорову обстановку сім'ї, не поцікавився її справами.

      Інший випадок стався у Жовтневому районі Харкова. Неповнолітня Інна після смерті матері змушена була виживати сама. Заради цього співмешкала з дорослим хлопцем і, звісно ж, перестала відвідувати школу. Але питання, куди поділася сирота-дев'ятикласниця, у вчителів чомусь не виникло. До притулку 15-річна дівчина потрапила лише тому, що була затримана оперативниками в районі Барабашовського ринку під час одного з профілактичних рейдів...

Усмішка долі для сироти

      І все ж так хочеться вірити в диво! Або, скажімо, в те, що історія про Попелюшку була списана з чиєїсь конкретної долі і може повторитися сьогодні, зараз, узагалі. Зрештою, і в драмі можна знайти позитивний момент, якщо, переживши її, людина стає мудрішою.

      Не так давно Кочетоцький інтернат відвідала столична знімальна група. Журналісти цікавилися дитячими долями і на основі цього матеріалу створили напрочуд зворушливий фільм. Одним із його героїв став 18-річний одинадцятикласник Діма. Свого часу правоохоронці витягли його з каналізаційного люка і переправили до вищезгаданого дитячого закладу. Неля Іванівна сьогодні вже й пригадати не може, скільки цей романтик-бродяга втікав знову на вулицю. Словом, його знаходили і втрачали довгих два роки. «На волі» підліток устиг стати типовим дитям ринку: одному піднесе вантаж, в іншого щось вкраде, хтось нагодує, ще хтось дасть стусана. Проте голодним хлопець ніколи не ходив, жив, так би мовити, у постійному вирі людських пристрастей, успіху, поразок. Базарний хаос засмоктує, мов трясовина.

      Але якось одного разу, потрапивши вкотре під дах інтернату, хлопець несподівано захопився спортом. За короткий час він тренувався в усіх без винятку секціях, а потім зрештою обрав для себе футбол. Сьогодні Діма — один з лідерів шкільного самоврядування, гарно співає, хоче вчитися далі. Високий красивий хлопець та ще й з такою пригодницькою історією став зіркою знятого киянами фільму. Коли стрічку показали на всю країну, в кадрі пролунала інформація про те, що в Донецькій області може проживати рідний батько юнака. Пролунала, правда, швидше для годиться, про всяк випадок, без особливої надії. Адже коли батьків позбавили права виховувати власного сина, дитині був усього лише один рік. З того часу вони взагалі не бачилися, пройшовши окремо свій нелегкий шлях до нормального життя.

      Словом, через два тижні після показу фільму той чоловік з'явився на порозі інтернату зі словами: «Добрий день, я Дімин тато». До речі, цілком позитивний мужчина — не п'є, має нову сім'ю, безпросвітні будні минулого відпустили його таки «на волю». Зустріч батька з сином була доволі стриманою, адже за час, який безжально минув, дві найрідніші людини встигли стати чужими. Але кров є кров — між ріднею швидко виникла дружба. Діма вже не раз їздив до батька на канікули, вони разом спланували майбутнє хлопця і, здається, більше не хочуть втрачати один одного. Людині, схоже, дійсно найважче побороти саму себе, бо лише одиниці наважуються глянути на себе збоку і об'єктивно оцінити побачене.

      Наступного щасливчика звати Єгор. Цьому хлопцю проблемне дитинство доля компенсувала сповна, нагородивши, без перебільшення, золотими руками і кмітливим розумом. Ще в інтернаті малий зажив репутацію вправного чоботаря. Він з такою віртуозністю повертав «на службу» старе взуття, що рівного йому майстра не було в усьому Кочетку. Зароблені чесною працею солодощі не раз перетворювалися на маленьке свято для Єгорових друзів. Проте, як і належить схильній до ремесла людині, шкільний швець вчився без особливого ентузіазму, тому замість вузу обрав училище. До того ж не одне. Спочатку бездоганно оволодів справою теслі, а потім мистецтвом неперевершеного кухаря. Остання професія і стала справою його життя. Заробивши у дорогих ресторанах стартовий капітал, Єгор відкрив своє кафе і тепер залюбки вигадує найрізноманітніші фірмові страви. Особливо славляться у Харкові його м'ясні страви. Постійні клієнти до нього з'їжджаються з усього міста.

      А один раз на тиждень віртуоз обов'язково чекає у себе своїх «родичів» з Кочетоцького інтернату. Пригощає залюбки і щедро. Особливо студентів, які наполегливо продовжують шукати своє місце під сонцем. І як знати, можливо, саме це безкорисне добро переконає не одну сироту в тому, що образ зламаної гілки плекати в собі довіку зовсім не обов'язково. Адже доля кожного з нас — це всього лиш реалізоване право на вибір. Головне, аби в момент істини наш ангел-охоронець встиг привести за руку в потрібне місце і певний час добру людину. Або, наприклад, сам підставив своє крило...

 

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>