Україна — не Киргизія. Але щоб наблизитися до Європи, їй треба «дещо зробити»

      — Чи створено спеціальну комісію, яка вивчатиме результати тендеру з приватизації «Гути Ченстохової»? Коли буде названо остаточного переможця тендеру?

      — Формально представник Міністерства держмайна отримав завдання до кінця місяця вести переговори з фірмою LNM (індійсько-нідерландський концерн, основний конкурент Індустріального Союзу Донбасу в тендері на приватизацію польського металургійного комбінату «Гута Ченстохова». — Авт.). Якщо ці переговори закінчаться позитивно, то, зрозуміло, переможцем і стане LNM, якщо негативно — то міністр держмайна мусить вирішувати, що робити далі. Представники Індустріального союзу Донбасу, які були недавно у Варшаві, мали свої застереження до процедури проведення тендеру і представили їх публічно. Ми ставимося до цих застережень дуже серйозно, їх передано і президентові Польщі, і прем'єр-міністрові.

      — Як ви оцiнюєте факт другої оферти, запропонованої керівництвом LNM уже після завершення подання основних пропозицій учасникiв тендеру?

      — Я не займаюся суто проблемами металургійної галузі, тому не знаю, як це оцінити. Це, власне, не моє завдання. Моїм завданням є стеження за тим, щоб процедура тендеру відбувалася правильно: щоб були дотримані терміни, основні засади, умови, таємниця офертів, а також щоб були враховані думки експертів. Я займаюся політикою, і для мене важливим є вплив результатів цього тендеру на польсько-українські відносини. Але також важливо, як у цьому контексті бачитиме нас наш великий міжнародний партнер LNM. Мій досвід свідчить, що в такого роду тендерах найважливішим є той, хто програє.

      — Той, хто програє???

      —  Так. Бо він стає переконаним у тому, що програв у чесній, важкій боротьбі. Ми хочемо наразі, щоб той, хто виграв згаданий тендер, знав, чому так сталося, а той, хто програв, — знав повно і чесно, чому він програв.

      — Чи я правильно зрозуміла, що до візиту президента Олександра Кваснєвського в Донецьк ще не будуть відомі остаточні результати тендеру?

      — До візиту, який відбудеться 30 березня, остаточного результату ще може не бути.

      — Чому не відбулося засідання консультаційного комітету при президентах України та Польщі, яке начебто планувалося на 16—18 березня?

      — Я дізнався, що саме в той час мій партнер по переговорах Віктор Медведчук виїхав до Москви. Але ми хочемо зустрітися ще до візиту президента Кваснєвського в Україну.

      — Що обговорюватимете?

      — Знаєте, у нас така інституція — щось на зразок резервуару, в який відкладаються складні справи. Є великий список таких справ — починаючи від «Гути Ченстохової» і закінчуючи НАТО, спільними діями в Іраку.

      — Якщо ви з Медведчуком обговорюватимете тему «Гути Ченстохової», то чи це означає, що українське лобі ще залишається фактором впливу на остаточне рішення щодо приватизації цього комбінату?

      — На перших етапах не застосовувалися політичні аргументи ні з одного, ні з іншого боку. Насамперед важливими для Польщі є економічні наслідки тендеру, а політичні проявляться вже на їхньому тлі. Ми все-таки не вважаємо, що вся українсько-польська політика сконцентрована тільки на результатах цього тендеру. Водночас дуже важливим є враження, яке справляє перший поважний інвестор з України, котрий хотів щось зробити в Польщі. Це для мене фундаментальний висновок. Можна програти, але головне — знати, з якого приводу, чому і за що.

      — Чи під час Року Польщі в Україні, в плині його настроїв, польська сторона хотіла б вирішити такі делікатні питання, як остаточне залагодження проблеми навколо цвинтаря Орлят у Львові, реституційні проблеми, зокрема Оссолінеум?

      — Ні, ні. Скажу щиро щодо конкретно цвинтаря у Львові: цвинтар уже відновлено, але немає таблички на монументі, бо думки з цього приводу розділилися. Головне — те, що впорядкований цвинтар таки постав там, на місці руїн і ганьби. Якщо мешканці Львова не хочуть, аби його було урочисто відкрито... Ну що ж, це їхня думка. Щодо колекції Бібліотеки Оссолінських у Львові, то ми не наполягаємо на поверненні. Навпаки, ми б хотіли зробити копії деяких картин, щоб вони, таким чином, були і у Польщі, і у Львові.

      — Чи готова Польща на стамбульському саміті НАТО підтримати прагнення України досягти вищого рівня співпраці з Альянсом, долучившись до Плану дій щодо  членства?

      —  Ми є великими прихильниками співпраці України з НАТО. З великою повагою ставимося до того, що після саміту в Празі було продовжено спілкування між НАТО й Україною і взагалі між Україною та Заходом. Що відбулося протягом часу, що минув відтоді, і які плани ще залишилися нереалізованими? Два роки тому Україну підозрювали в продажу «Кольчуг» Іраку. На сьогодні всі знають, що в Іраку ніяких «Кольчуг» немає, зате там присутнi 1600 українських вояків. І НАТО мусить відповісти на питання: чи то якісна зміна? Втім це тільки один аспект взаємин Україна—НАТО. Ми як члени Альянсу маємо одне суттєве застереження: дотримання демократичних свобод і прав людини в Україні дещо відстають від стандартів, які існують у державах-членах НАТО. Крім того, ми б хотіли від української сторони почути чітку, впевнену відповідь стосовно того, що президентські вибори пройдуть демократично.

      — Чи у Варшаві розуміють, що підтримка України на стамбульському саміті є черговою зачіпкою для нас не сповзати у бік Білорусі, не відкотитися в проросійський простір, залишитися хоч якось ближчими до Європи?

      — Можна й так описати цю ситуацію. Втім мені знайомі різні сценарії, білоруський — найчорніший, але, думаю, ви надто далеко пішли вперед, щоб можна було впровадити в Україні режим на кшталт білоруського.

      — Чи зміниться політика Польщі щодо України, якщо передвиборчу кампанію і самі вибори в Україні буде проведено непрозоро і з порушенням демократичних норм?

      — Зміниться не тільки наше ставлення до України, а й ставлення Європи й усього світу. Скажу й інакше: демократично проведені вибори — це величезний імпульс для розвитку власне вашої держави. І ми будемо дуже щиро і наполегливо вас у цьому переконувати. Порівнюючи поступ демократії в Україні з іншими пострадянськими державами, хочу сказати, що ви маєте непогані результати. Але питання полягає в іншому: які стандарти слід застосовувати Україні — західні чи східні? Погляньте на східні країни, Киргизстан, до прикладу, чи сусідні з ним країни, і погляньте на держави Центральної Європи — ви чітко побачите, що Україні ще дещо треба зробити. Неправі ті, хто скаже: «В Україні немає демократії». Та водночас неправильно було б і стверджувати, що в Україні є справжня демократія.

Варшава—Київ.