Вчитися перемагати

14.07.2009
Вчитися перемагати

Квіти від Президента України — гетьману Іванові Виговському. (вана ЛЮБИША-КІРДЕЯ.)

«Ось тут у 1990 році, ще за совєтів, ми поставили перший хрест пам’яті битви, — показує місце на в’їзді до Шаповалівського майдану активіст національного руху Сумщини Віктор Казбан. — Із Сум тоді нас приїхало п’ятнадцятеро. Ще троє приєдналися в Конотопі. Хрест привезли розібраним, молоток взяли з собою, збивали на місці. Бабусі підходили: «А що це ви, хлопці, робите?» А ми копаємо і розказуємо, що битва тут була. Сільчани й не знали. Прийшов лейтенант міліцейський. Володя Осадчий, тодішній голова обласного Руху, пояснив йому, чого приїхали. «Ну, як було таке, — каже, — то копайте». Хрест той років п’ять простояв. Потім кращий з’явився. ...Але ж, подивіться, із нас п’ятнадцяти — ось таке виросло, — озирається Віктор Казбан на вируючий майдан. — Значить, правда є...»

За даними правоохоронців, 11 липня Шаповалівка зібрала близько п’ятнадцяти тисяч учасників відзначення річниці Конотопської битви. Зранку цього дня на освяченні банних хрестів новозбудованої козацької церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Конотопі було ще до десяти тисяч людей. Такого свята Конотопщина не пригадує.

 

Курінь, куліш ще й перо з кондора

Сільський майдан Ша­повалівки, ніби велетен­ський казан, наповнюється і закипає. Дивлячись на це «вариво», пригадується Остап Вишня з його ярмарком: переповісти все, що діється, і всіх, хто бере в тому участь, неможливо.

Виросли курені — Ле­бедин­ський, Краснопільський, Глухівської сотні, веселих козачат, кролевецьких ткачів і ... У них співають і пританцьовують; демонструють давні збіжжя, одяг та ремесла; шкварять ковба­си, варять кулеші та парять вареники...

— Як у вас такі п’яльця збе­реглися?

— На горищі. У людей багато давнього залишилося. А як виступати ми почали, то все те й подіставали, — розповідає, відриваючись від гаптування, Антоніна Сіренко з Духанівки Конотопського району.

— А он то що, знаєте? — провокує нас теж по–давньому вдягнена Олександра Кийкова.

— Мабуть, ступа, — намагаємося вгадати.

— Жлукто! Прали у ньому колись, — із посмішкою пояснює жінка.

Сьогодні вони не лише працюватимуть, а й співатимуть. Їхньому колективу «Криниченьки», виявляється, цього року сповнюється двадцять п’ять літ...

На возі — гончарні вироби, що ваблять око. Господар у крислатому брилі охоче представляється: Іван Панков, Іванів син, з Луцької творчої спілки «Дайте спокій». Пізніше, коли знов обходитимемо майдан, спокою у Йвана не буде: навколо купчитиметься натовп і діти намагатимуться щось виліпити на швидкому гончарному колі.

— Ти що хочеш зробити?

— Тарілочку...

— Та то дуже просто, давай глечика! — і, притримуючи маленьку руку, гончар починає дійство з глиною...

Два літні козаки посідали на траві, слухають оркестр. Їх колоритне вбрання приваблює фотографів. Броніслав та Валерій із Харкова — із тамтешнього козацького полку.

— Ми козацького роду. І стрій у нас історичний. А перо ось на шапці знаєте чиє? Як належить, — кондора!..

— А цей козак звідки?

— Віктор Ворона, з Ко­нотопа, з полку вільних козаків, — жартівливо рапортує. — А ви звідки?

— З «України молодої».

— Так заходьте до нас на куліш, скоро звариться, курінь он де стоїть...

Не перезнайомитися, не передивитися, не перекуштувати — свято!

І заспівати з Президентом

Хаотичний «молекулярний рух» майдану вмить стає упорядкованим і знаходить центр: оголошують про прибуття Президента.

Віктор Ющенко вже побував у Конотопі на освяченні хрестів новозбудованої церкви, на відкритті пам’ятника на честь перемоги у Конотопській битві, який велично виріс на в’їзді в Ша­повалівку. У селі офіційна делегація прямує до новозведеного погруддя гетьмана Івана Ви­говського — покласти квіти. А незабаром Ющенко — на сцені. Він відкриває вже традиційний фестиваль «Козацький родослав».

Усупереч нестабільності та загальному настрою недовіри до влади, зустріч виходить гучною й приязною. Президента вітають, слухають, сприймають і, з реакції, — згоджуються. Що саме такі події складають основу національної гідності. Що досить уже боятися власної історії та прислухатися до її викривлених тлумачень тих, кому вигідно спотворювати історію України.

«На цьому місці ми вітаємо нашу свободу», — каже Віктор Ющенко. І майдан відгукується гучними оплесками. Розвиваються прапори партій та громадських об’єднань, а найперше — державні прапори. Фестиваль славить свій рід піснями. Тріо «Золоті ключі» з Ніною Матвієнко, Тарас Петриненко, численні гурти... А люди все продовжують зазирати понад головами: «Он де Ющенко. А з ним он, бачте..?» Він же присідає на передню лаву і, плескаючи, підспівує виконавцям — як і багато хто на майдані. Коли б ще шаповалівці поспівали з Президентом України?

Пам’ятати кожну свою перемогу

Деякі історики називають Соснівську чи Шаповалівську, чи, як врешті найменовано, Конотопську битву переможним епізодом загалом програної війни. Що ж, кожен епізод заслуговує на те, аби його знали. Замислювалися над поразками і аналізували перемоги. І щоб пам’ятали кожну з них, як закликав Віктор Ющенко, — аби рухатися далі.

Історія України містить у собі не одну виграну битву, що не привела до підсумкового тріумфу. Дворушництво та нерішучість, непослідовність та заздрість — все це ставало на шляху незалежності держави, тому й вийшов шлях нерівним та важким. І приклад Конотопської битви — хіба не привід для свята? А приклад її наслідків — хіба не підстава замислитися, куди і як іти далі?

Слухаючи Президента у Шаповалівці, мабуть, багато хто подумав про це. Сьогодні Україні є що втрачати. Якими б складними не були прожиті роки і як не критикували б ми владу та самих себе, але є те, що здобуто. І знов є й інше: чвари, облуда, використання ймення народу задля зовсім не народних інтересів. Ми спостерігаємо, як там, нагорі, йде перетягування канату, й воно зовсім не схоже на козацькі забави. І програшем було б не лише падіння однієї з команд, що не втримає канату, — йдеться про вагоміше — про державність.

На шаповалівському майдані довелося почути згадки про майдан київський. Чи не залишиться він у історії ще однією ситуативною перемогою на тлі загальної поразки? Але борня ще не скінчилася. І, пам’ятаючи кожну свою перемогу, Україна має відстоювати себе. А велелюдний порив на конотопських святкуваннях до Президента свідчить, що громада таки цінує здобуте за останні роки і своїми свободами не поступиться.

  • «Поверніть нам Україну!»

    ...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування. >>

  • Зцілення за гамбурзьким рахунком

    Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно. >>

  • Хто рано встає, тому вишиванки — на вибір

    То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну. >>

  • На півночі, де ялинки ростуть

    Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

    Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками... >>

  • Хильнемо історії?

    Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові. >>

  • За Київ, до перемоги!

    Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями. >>