У червні 1934 року радянський уряд залишав столицю УРСР місто Харків та переїжджав до старого–нового центру держави — до Києва. Київ «перестолицив» конкурента і переміг у внутрішньопартійній дискусії. Хоча, власне, дискусії ніякої не було: товариш Сталін виклав свої аргументи на користь Києва, а товариш Постишев проартикулював їх на засіданні Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків України. Згідно з постановою ЦК КП(б)У, уряд пакував валізи. Інколи днем повернення столиці до Києва вважають 23 червня (коли українські комуністи сіли в потяг), інколи — 24–те (коли вони з потягу вийшли). Хоча насправді відповідне рішення ухвалили ще 18 січня. Хай там як, а наприкінці червня «крига скресла», як сказав би Остап Бендер. «До побачення, Павле Петровичу!» — зворушливо махали хустинками (чи червоними прапорцями?) харківські піонери. «До побачення, діти, до побачення!» — розчулювався Павло Постишев, головний український комуніст. Насправді йому варто було б казати: «Прощай!». Адже Постишев уже ніколи не повернеться до Харкова. У 1935–му він встигне відродити різдвяну ялинку в київських оселях (заборонену як буржуазні витребеньки), а в 1939 році його буде розстріляно. Та поки що цього він не знає. Їде у спецвагоні, сьорбає чайок зі склянки в срібному підстаканнику, пригощається ковбаскою з компартійного пайка та споглядає краєвиди. Ось і передмістя стольного граду... Ну, здрастуй, Києве!