Коли Харків був Києвом

27.06.2009
Коли Харків був Києвом

У червні 1934 року радянський уряд залишав столицю УРСР місто Харків та переїжджав до старого–нового центру держави — до Києва. Київ «перестолицив» конкурента і переміг у внутрішньопартійній дискусії. Хоча, власне, дискусії ніякої не було: товариш Сталін виклав свої аргументи на користь Києва, а товариш Постишев проартикулював їх на засіданні Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків України. Згідно з постановою ЦК КП(б)У, уряд пакував валізи. Інколи днем повернення столиці до Києва вважають 23 червня (коли українські комуністи сіли в потяг), інколи — 24–те (коли вони з потягу вийшли). Хоча насправді відповідне рішення ухвалили ще 18 січня. Хай там як, а наприкінці червня «крига скресла», як сказав би Остап Бендер. «До побачення, Павле Петровичу!» — зворушливо махали хустинками (чи червоними прапорцями?) харківські піонери. «До побачення, діти, до побачення!» — розчулювався Павло Постишев, головний український комуніст. Насправді йому варто було б казати: «Прощай!». Адже Постишев уже ніколи не повернеться до Харкова. У 1935–му він встигне відродити різдвяну ялинку в київських оселях (заборонену як буржуазні витребеньки), а в 1939 році його буде розстріляно. Та поки що цього він не знає. Їде у спецвагоні, сьорбає чайок зі склянки в срібному підстаканнику, пригощається ковбаскою з компартійного пайка та споглядає краєвиди. Ось і передмістя стольного граду... Ну, здрастуй, Києве!

 

Що було в минулому, буде й у майбутньому

Воістину нема нічого нового під сонцем: якщо вже сам апостол Андрій благословив започаткування Києва і тим вивищив його з–поміж інших «міст руських», значить, бути Києву столицею. У 1917–му, щоправда, вийшла в більшовиків маленька «нестиковочка»: не підкорився Київ комуністичній навалі й попри всі «віхрі враждєбниє» лишився столицею УНР. Зі злості більшовики отаборились у Харкові. У 1919 році Харків оголосили столицею радянської України. А коли, на жаль, компартійна зараза підкорила всю Україну, Київ новій владі як резиденція «не підійшов».

У 20–х роках комунальне господарство Києва було далеко не в найкращому стані (і це не дивно, адже тоді не було Черновецького!). Модернізації потребувала місцева електростанція, водопровідна система, трамвайні лінії. Містом курсували всього шість автобусів — де ж тут думати про те, аби прийняти численний чиновницький апарат із родинами та обслугою, який став би на чолі столичного міста? До того ж у Києві дійсно не було потрібних адміністративних будівель, не було нинішнього парламенту, Кабміну, кам’яних «монстрів» на Банковій вулиці та на Михайлівській площі. Наше місто провадило спосіб життя майже буколічний, зі старовинними церквами, розливами Дніпра та тихими вечорами.

Натомість у Харкові було розгорнуто масштабне будівництво: за короткий час звели будівлю Держпрому, заклали пам’ятник Шевченкові, почали розчистку території під величезну площу, явно призначену для парадів та демонстрацій. Містобудівництво і розвиток промисловості накрили Харків лавиною. І це було в ті часи, коли гроші на вітер просто так ніхто не викидав. Отже, мало відбутися щось особливе, що б поламало всі виплекані раніше схеми.

Фактор голоду, війни та світової революції

Дехто з учених–істориків пов’язує передислокацію столиці з наслідками Голодомору 1932—1933 років. Хоча логіка такого зв’язку проговорюється якось нечітко. Хіба що Сталін, виморивши пів–України, нарешті зважився перенести столицю до Києва, який, хоч і перебував у дрімотному стані, залишався в уяві тодішньої влади колискою націоналістичної фронди. Ця концепція зайвий раз свідчить про те, що Голодомор був запланованою акцією, «успішність» якої перевершила сподівання настільки, що змусила відмовитись від розбудови Харкова як промислового та політичного центру.

Якщо вірити донесенням тодішнього італійського консула в Харкові, його колеги–дипломати відправляли вкрай стурбовані шифрограми керівникам своїх держав. Зокрема, «генеральний консул Польщі Седлевський був страшенно вражений новиною перенесення столиці до Києва. Очевидно, Польща побоюється, як би Київ — місто, що лежить неподалік кордону й оточене фортифікаційними спорудами, — не став би центром радикалізму і як би СРСР, позбавлений побоювань щодо можливих націоналістичних ускладнень завдяки новим зменшеним розмірам України (nota bene!), не захотів би розіграти цю нову козирну карту», — писав італійський консул.

Доповідь Павла Постишева, яка прозвучала на засіданні ЦК, у плані радикалізму мала б іще більше стурбувати довоєнну Європу. Адже слово вороги превалює в ній над усіма іншими визначеннями. І йдеться здебільшого не про внутрішніх ворогів, які засіли в параноїдальній голові товариша Сталіна, а про ворогів зовнішніх, про різноманітних «клятих капіталістів», яким СРСР вирішив показати неабияку «кузькіну мать».

По–перше, каже Постишев, СРСР є могутньою державою, яка може дозволити собі робити все, що їй заманеться. По–друге, продовжує він, цю просту думку слід донести до наших ворогів, щоб вони «боялись». По–третє, Компартія наповнить Київ своєю ідеологією, щоб усілякі націоналісти «не нервували і не хвилювались». Дискурс у Постишева простий, як і сам Постишев, який явно не був Цицероном. Проте всі опорні моменти наявні: «вороги», «продемонструвати міць», «нікого не боїмося», «сильна країна» тощо.

Цікаво, що від самого початку Москва планувала перенести українську столицю до Києва лише восени 1934 року. Але лідери СРСР чомусь так квапилися, що випхали своїх харківських колег уже наприкінці червня. А офіційно Київ «вступив у права столиці» 1 серпня 1934–го.

Чого вартував Києву столичний статус

Прибулих із Харкова комуністів у Києві зустрічали з помпою. Хрещатиком пройшов військовий парад, а для городян влаштували ілюмінацію. Уряд УРСР тимчасово розмістили в особняку Лібермана (нині це — Банкова, 2, Спілка письменників України, про яку так багато пише «Україна молода»). НКВС поселився в особняку Гальперіна (вулиця Грушевського, 18 — тепер там працюють комітети Верховної Ради). Ще в одній старовинній будівлі, яка стояла навпроти Маріїнського парку, замешкав і перший секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев.

Відтак Київ, аби стати «ідеологічно правильною» столицею, у форс–мажорному темпі почав позбуватися старовинних храмів. Злетіла в повітря церква Богородиці Пирогощої (нині відновлена на Подолі), було зруйновано Трьохсвятительську церкву, що стояла на так званому «Перуновому капищі» (тепер на її місці — будівля МЗС). А найбільшою втратою Києва став Михайлівський золотоверхий монастир. На його місці мав постати помпезний урядовий центр із 40—45–метровими будівлями та 50–метровою статуєю Леніна. Від Леніна до Дніпра Боричевим током мали спускатися безкінечні сходинки.

Реалізації цього проекту завадила Друга світова війна. Зате інші плани стосовно «модернізації» Печерська були успішно втілені. Так, у Маріїнському парку з’явилась будівля парламенту, про яку «УМ» нещодавно докладно писала. За проектом архітектора Олександра Шіле звели також дім, відомий у наш час як секретаріат Президента. А архітектор Ігор Фомін побудував приміщення для уряду. Будівлю Кабміну, до речі (з усього, що було зведено в 30–ті роки), спеціалісти вважають найбільш неестетичною та похмурою спорудою.

Назад, до СРСР?

Нині статус Києва регулюється законом «Про столицю», який не є предметом розгляду цієї статті. Хоча хотілось би, звичайно, поміркувати про недолугості українського законодавства в цілому та столичного господарювання зокрема. Написати про те, що чим більший у Києва бюджет, тим більше коштів він мусить відраховувати в державну скарбницю. З якої, у свою чергу, ці самі гроші й повертаються — на розвиток Києва як столиці України. При цьому від такого коловороту грошових мас у місті нічого не змінюється на краще — усі «тугрики» осідають невідомо в чиїх кишенях. Але мова не про це...

Цікаво, що якийсь час тому в пресі активно дискутувалась ідея переведення Конституційного Суду України (та деяких інших органів влади) до... Харкова. Прихильники розосередження державних установ у різних містах зазначали, що така практика є позитивною для розвитку регіонів. І що було б непогано «спровадити», приміром, Міністерство культури до Львова, а промислові міністерства — на схід країни, в її індустріальні райони.

А ось противники подібної ідеї опонували тим, що Харків відомий не лише сильною юридичною школою, а й надзвичайно високим рівнем корупції та міліцейським свавіллям. Тобто це не найкращий ґрунт для зрощення незалежного судового органу... Перспектива ж розселення міністерств узагалі серйозно не обговорювалась, тож від пертурбацій такого ґатунку всі успішно відмовились. Відтак у Києві ми маємо те, що маємо. Тобто — як у Греції! — майже все.

  • Навiщо Києву вулиця Табiрна,

    ...Я вийшов iз вулицi Пилипа Орлика, повернув на Михайла Грушевського, пересiк Богдана Хмельницького, спустився на Петра Сагайдачного... Сьогоднi в це важко повiрити, але чверть вiку тому про такi назви годi було й думати. Справдi, в перший рiк Незалежностi столиця України ввiйшла з вулицями Ленiна, Свердлова, Дзержинського, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Володарського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу, Брежнєва тощо. Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Іскри» та мало не всiх членiв ленiнсько-сталiнського ЦК. >>

  • Розшукується дизайнер

    Будь-яку потрібну та корисну справу можна зіпсувати. Власне, для цього достатньо грати не за встановленими правилами, а за тими, що відповідають кон’юнктурі сьогоднішнього дня. Киянам обіцяли відкритий конкурс, на якому обиратимуть головного архітектора міста. >>

  • Митарства українського трамвая

    Кілька місяців тому на розширеному засіданні Ради директорів підприємств, установ та організацій міста Києва було підписано угоду про об’єднання зусиль київської міської влади та бізнесу щодо розвитку внутрішнього ринку задля сталого економічного розвитку міста. Свої підписи під документом поставили міський голова Києва Віталій Кличко, президент Українського союзу промисловців і підприємців Анатолій Кінах та голова Ради директорів підприємств, установ та організацій Києва Олександр Осадчий. >>

  • Чи повернуть киянам Довженків кінотеатр?

    Із плином часу залишається все менше тих, хто пам’ятає про кінотеатр імені Олександра Довженка, який колись розташовувався на проспекті Перемоги, 24а. Цю не надто ошатну споруду було знесено кілька років тому, і на її місці має з’явитися сучасний кінокомплекс. >>

  • Київ без крил

    У митрополичих палатах у «Софії Київській» того дня збирали підписи під зверненням до Кличка і Порошенка передати під музей авіації будинок сім’ї Сікорських на Ярославовому Валу, 15-б і перейменувати аеропорт «Київ» (Жуляни) на честь Сікорського. Підписатись під одним зі звернень не виходило. Активісти обидві вимоги оформили в одному листі. >>

  • Де сидять художники?

    Київ усе більше переймає європейські традиції, наповнюючи вулиці креативними елементами вуличного дизайну — від паркових скульптур на Пейзажній алеї та лавочок у вигляді чашок на Прорізній до розмаїтих нетривіальних «пам’ятників» — Їжачку в тумані, закоханим ліхтарям, табуреткам. >>