Старий і море

...Відверто кажучи, я дещо зніяковів, коли Олександр Васильович, відставний генерал–лейтенант, єдиний у Феодосії Герой Радянського Союзу, сам запропонував підкинути мене на «Таврії» до місцевого автовокзалу. Усе ж таки людині під дев’яносто. «Не дрейфи», — підбадьорив ветеран, затягнувшись за кермом цигаркою. І ми «відчалили». Досить пожвавлений центр приморського міста ми проїхали без проблем.

А перед цим ми майже чотири години розмовляли в кімнаті генерала, рясно обставленій фотографіями, вимпелами і макетами бойових кораблів та літаків. Тоді ж я переконався, що в мого співрозмовника ще й феноменальна пам’ять...

Портрет вождя змінив життя

Авіація полонила Сашка в ранньому дитинстві. У їхній московській квартирі знімав кімнату давній товариш старшого брата Олексій, слухач Військово–повітряної академії імені Жуковського. Вечорами молодий «старлей» брав до рук гітару і гарно співав. А ще цікаво розповідав про «Формани» (біплани англійського виробництва. — Авт.), на яких йому довелось літати. «Тож спочатку, — зізнається Олександр Пресняков, — беручи з нього приклад, я сам потроху став бренькати на гітарі і підспівувати, а згодом пройнявся вже й романтикою льотної справи».

Після семирічки Сашко рік відучився на моториста, одночасно відвідуючи планерну школу. До випуску залишалися лічені дні, як раптом... «На першотравневій демонстрації на Красній площі, — згадує мій співрозмовник, — нам доручили нести портрети вождів — Сталіна, Молотова, Калініна, Ворошилова. Погода видалася кепською — то дощ, то холодний пронизливий вітер. Ми страшенно змокли і змерзли. Маршрут колони на Тверську пролягав якраз повз наш будинок. Я запропонував хлопцям на хвилинку заскочити до мене додому — зігрітись гарячим чаєм і переодягтись. Аби не тягнути портрети на довгих палицях до під’їзду, на вулиці спорудили з них такий собі наметик. Як тільки ми це зробили, несподівано зірвався вітер, і наші «вожді» на марлевій основі хлюпнули в калюжу. То був жах. Одразу після травневих свят мене, як організатора «провокації», виключили з комсомолу. А ще через декілька днів начальник відділу кадрів училища відверто порадив узагалі щезнути з Москви».

Тільки втручання батька, який тоді працював в оргвідділі ЦК ВКП(б), завадило біді — Сашка швиденько зарахували мотористом школи полярних льотчиків в українському Миколаєві. Начебто пронесло. А через рік тямущого моториста призначили вже техніком навчального У–2. Згодом хлопець став курсантом школи, яку через два роки поспішно реорганізують у військово–морське авіаційне училище — у Європі запахло війною. У 1939 році відмінникам навчання, в тому числі й Преснякову, достроково присвоїли звання лейтенанта з подальшим направленням у військові частини. Новоспечений 19–річний пілот потрапляє на Балтійське море, в Ригу.

Замість ордена — трибунал

22 червня 1941 року Олександр зустрів у небі. Саме повертався на своєму літаку з чергування над Ботнічною затокою. Дорогою зустрів німецького колегу на винищувачі «Фоккер–Вульф». Обидва, як зазвичай, привіталися помахом крил. І лише після приземлення Олександра приголомшили офіційним зверненням до народу Молотова у зв’язку з віроломним нападом на СРСР фашистів.

Уже наступного дня Олександр отримав справжнє бойове завдання — у парі з лейтенантом Кудряшовим пройтись над шосе в напрямку Лібави (нині Лієпаї), щоб визначити лінію дотику радянських військ із німецькими. Але на шосе було порожньо. Натомість розвідників обстріляли з «ерліконів» — багатоствольних зенітних кулеметів — над селом Грабіне. Цим самим ворог себе і викрив. У селі стояли його танки, автомашини і розташовувався штаб дивізії. Пресняков із Кудряшовим зайшли на ціль на висоті 15—20 метрів і влучно скинули по шість стокілограмових бомб, хоча, за всіма інструкціями, це потрібно було робити на висоті, не нижче 600 метрів.

За цей перший бойовий виліт, а також інші, такі ж успішні в перші місяці війни, на молодого льотчика оформили подання на орден Червоного прапора. Нагороду мали вручити ось–ось, натомість за вироком військового трибуналу «впаяли» вісім років позбавлення волі, щоправда, з відбуванням ув’язнення на фронті. І одночасно понизили до рядового. А все тому, що Олександр не зумів посадити на землю несправний літак, у якого на злеті загорівся двигун. Машина вийшла з ладу, а екіпаж, у тому числі й сам Пресняков, травмувався. Провину з подачі заступника командира ескадрильї «повісили» на лейтенанта Преснякова. Зрештою комеск, котрий цінував Олександра як льотчика, поставив умову: «Зробиш 15 бойових вильотів — пошлемо на зняття судимості». Насправді ж для повної спокути «гріха» довелось відправлятися на вірну смерть понад 40 разів, по п’ять–шість вильотів на добу. Пресняков розумів чому — через тавро сина «ворога народу». Адже на початку 1940 року Преснякова–старшого репресували, а самого Олександра три місяці протримали під домашнім арештом, щоб відрікся від батька. Він цього не зробив, тому в політорганах на нього дивилися скоса.

«Морські вовки» на полюванні

До середини 1942 року морські розвідники Балтфлоту фактично підміняли фронтову авіацію, «розбираючись» з танками, наземними комунікаціями противника на підступах до Ленінграда. Але й самі МБРи (морські ближні розвідники) ставали легкою здобиччю для ворожих винищувачів і зеніток: їхня крейсерська швидкість становила всього 140 кілометрів на годину. Самого Олександра збивали тоді тричі: два рази після цього він дотягував до свого аеродрому, а у третьому випадку посадовив машину в тилу ворога, а потім три доби діставався з екіпажем до своїх.

І тільки з переходом до 1–го гвардійського мінно–торпедного полку, куди на озброєння надійшли сучасні бомбардувальники Іл–4 і особливо потужні американські «Бостони», льотчики відчули себе в повітрі дещо безпечніше. Торпедні атаки командир полку Преображенський доручав тільки перевіреним «морським вовкам», до яких належав і Пресняков. Вони поодинці чи парами виходили на так зване «вільне полювання». Уся його хитрість полягала в тому, щоб зі всього конвою виокремити головний транспорт, підкрастись до нього на висоті п’ять—сім метрів над поверхнею моря. А перед самою ціллю в зоні інтенсивного вогню «загальмувати» до 240—250 кілометрів за годину, далі «підстрибнути» літаком на бойову висоту 25 метрів і миттєво скинути торпеду. «Якщо ці параметри не витримуєш, — пояснює Пресняков, — торпеда йшла не під тим кутом, відтак просто на воді переломлювалась чи заривалась у ґрунт. Маневрування по горизонту під час самої атаки теж не допускалося, інакше торпеда пролітала повз»...

За роки війни Олександр Пресняков здійснив понад півтисячі бойових вильотів. На його персональному рахунку — п’ять потоплених кораблів (два тральщики, два сторожових кораблі та підводний човен) і три збиті в повітряному бою літаки ворога.

У кримському небі

Після війни Пресняков закінчив Військово–морську академію і академію Генштабу. Командував авіаційним полком на Тихоокеанському флоті, згодом став заступником командувача авіації флоту. Освоїв понад 20 типів літальних апаратів. У 1968 його перевели до Феодосії на посаду начальника Кримської філії Державного науково–дослідного інституту імені В.П. Чкалова. Де під керівництвом Преснякова проводили державні випробування корабельних літаків і вертольотів, авіаційних корабельних комплексів та озброєння, а також систем приземлення і приводнення космічних апаратів. До речі, саме тоді у кримському НДІ майбутні вітчизняні космонавти проходили підготовку з приводнення на море. У 1982 році Олександр Пресняков звільнився в запас, віддавши морській авіації майже 45 років свого життя. Про героїчне минуле своїх бойових побратимів ветеран написав книгу «Над хвилями Балтики», яку нині хоче доповнити і перевидати.