Життя триває, парадокси продовжуються: взимку ллє дощ, одинадцятирічні дівчатка народжують дітей двадцятивосьмирічним бабусям, українці незалежної України борються за право розмовляти українською мовою. І що тут поробиш? З природою сперечатися марно — проти катаклізмів «зверху» як маловтішний аргумент можна навести хіба що парасольку. Діти, як виявляється, можуть мати право на особисте життя , а їхні батьки — ігнорувати свою відповідальність за нащадків. А за мову таки прикро. Оскільки торжество кричущого безглуздя в особливо великих розмірах — це завжди ляпас тому, хто ще здатен це безглуздя усвідомлювати. На Вєрку Сердючку ми дружно махнули рукою і з усіх сил прагнемо дивитися на цей феномен винятково позитивно: хлопець талановитий, хвилю піймав, нехай собі «рубає капусту» на здоров'я. Але коли безпардонно і цинічно ігнорують твоє особисте право спілкуватися українською — такому нахабству, аби не розчаруватися у собі ж самому, треба давати гідну відсіч.
Історія ця почалася більше року тому, коли киянин Олексій Середюк придбав у магазині «Госптовари київські» засіб захисту металевих виробів від корозії. І справедливо обурився тим, що інструкція українською на етикетці цього такого потрібного у господарстві засобу була відсутня. Відсутня незаконно, всупереч ст. 10 Конституції України, ст. 36 Закону України «Про мови в Україні», ст. 3, ст. 12 ч. 1, 3, ст. 18, ст. 19 ч. 3 Закону України «Про захист прав споживачів», постанови Пленуму Верховного Суду. Щоправда, етикетка турботливо попереджала «Преобразователь ржавчины. Берегись ожога!». Олексій за таку пересторогу щиро подякував, але вирішив усе ж таки скористатися своїм правом отримати інформацію про товар українською. Він знову вирушив у «Госптовари київські», де отримав пораду працівника магазину звернутися до виробника, в місто Харків. Не виключено, що в магазині взагалі сприйняли цю претензію як якийсь розіграш чи прикол: ну де це бачено — людина не розуміє російської і так до нестями хоче читати українською. Далі пішли більш предметні розмови, але не надто переконливі: виробник не надав інформацію про товар українською (покупця ці проблеми не хвилюють, домовляйтеся з виробником), а якщо усний переклад замість письмового (дуже дякую, а раптом я щось забуду?)... Після не надто продуктивного діалогу Олексій Середюк вирішив звернутися до суду. «Я не вивчав російської мови, — пише у своїй позовній заяві Середюк. — Доказом цього може бути атестат про закінчення середньої школи. В атестаті серед числа навчальних предметів, зокрема іноземних мов, які я вивчав, російська мова не зазначена. Тому скористатись придбаним у Відповідача товаром — засобом захисту металевих виробів від корозії — не можу. Через відсутність на етикетці товару відповідної інформації про товар українською мовою. Зокрема, про призначення товару та заходи безпеки при його застосуванні. Звичайно, я міг би замовити переклад цієї інформації з російської мови на українську. Але закон покладає обов'язок надати покупцеві необхідну інформацію про товар на продавця товару, тобто на Відповідача». Логіка залізна, і всі наведені претензії законодавчо обгрунтовані. Та й вимоги позивача повернути йому витрачені на цей засіб чотири гривні двадцять копійок говорять про те, що у цій ситуації для людини важливий принцип, а не бажання трішки поінтригувати в суді, аби урізноманітнити своє життя. Але, вочевидь, контекст — правовий, моральний, — у якому розгорталася ця історія, є настільки потужним, що вирішення проблеми, яке, здавалося б, було на поверхні, безнадійно розтягнулося у часі та просторі. Святошинський районний суд у задоволенні позову Середюка відмовив, ця ж доля спіткала і його вже наступну вимогу — про відшкодування моральної шкоди у розмірі одна тисяча гривень. Не занурюючись у законодавчі терміни, параграфи та витяги з документів, спробуємо просто відповісти на запитання: це нормально? Звісно, запитання, швидше, емоційне, аніж правове, але сьогодні, коли громадянам України відмовляють у праві спілкуватися українською, воно звучить, мов набат.
— Ситуація досить серйозна, — каже представник позивача Володимир Богайчук. — Так ставитися до української мови в Україні може лише чужа українцям держава... Люди добрі, та ми ж не на базарі живемо! І ми можемо вивчити будь-яку мову, але водночас ми достатньо інтелектуально розвинені, щоб розуміти, у чому порушуються наші права. Адже жоден українець на території України, незалежно від того, скільки іноземних мов він знає, не може бути зобов'язаний спілкуватися чужою йому мовою, навіть у місцях проживання громадян, не здатних вивчити українську. Я погоджуюся з Тургенєвим, який писав: «Я никогда, ни одной строки в жизни не напечатал не на русском языке; в противном случае я был бы не художник, а дрянь. Как это можно писать на чужом языке, когда и на своем-то, на родном, едва можно сладить с образами, мыслями».
На жаль, з Тургенєвим у нас поки що погоджуються не всі. Перший абзац цього матеріалу, про парадокси, більш прийнятний для нашого суспільства, яке живе в незалежній Україні i з подивом дивиться на своїх поодиноких представників, для яких пошана до рідної мови — це справді принципово, а наявність гідності, усвідомлення своїх прав — нормально.
P. S. Наразі ухвалу Апеляційного суду Києва та рішення Святошинського районного суду за позовом Олексія Середюка до ЗАТ «Госптовари київські» скасовано. Боротьба за право спілкуватися українською триває ...
