Минулого року Україна вперше відвідала Берлінський кінофестиваль як повноцінний учасник. Рекламували наші нові картини, влаштовували прийняття, заводили корисні знайомства — словом, провели розвідку боєм, яку тепер є сенс продовжити масованою атакою. Чи буде вона результативною — покаже час. Але є надія, що українські кінематографісти на цьому кінофорумі, який розпочинається 5 лютого, непоміченими не залишаться.

Про Другу світову війну у нас прийнято говорити з приводу тієї чи іншої дати або ж уставляючи воєнний фактаж у потрібний контекст. Набір слів та цифр із часу, коли ця війна закінчилася, не змінився: фашизм, коричнева чума, окупація, бомбардування «Люфт­ваффе», кількість убитих, полонених, поранених... Польський драматург Інґмар Віквіст у своїй п’єсі «Ніч Гельвера» описав іншу війну. Перемоги та поразки якої, немов метастази, розповзлися у часі та просторі і можуть проявитися будь–де і будь–коли. А режисер Андрій Білоус, який поставив за цією п’єсою на сцені Театру маріонеток виставу «Сволота», головною сентенцією історії визначив очевидну, але не завжди усвідомлювану істину: зло — це як зовнішній, так і внутрішній фактор, протиотрутою якому може бути лише любов. Донести цю думку до глядача він доручив акторам Ірині Калашниковій та Олексію Тритенку. І у своєму виборі режисер не помилився.

Програма молодого диригента Кирила Карабиця, презентована в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України, стала для столичної публіки хорошим музичним подарунком. До неї ввійшли сюїта з балету «Блазень» С. Прокоф’єва, симфонічна фантазія «Феєрверк» (футуристичний балет без танцівників) І.Стравінського, а також хореографічна поема «Вальс» та вокальний цикл «Шахерезада» М. Равеля, котрі своєю репертуарною незаангажованістю вдихнули свіжий ковток повітря у філармонічний абонемент.

Мій перший дотик до творчості Марії Примаченко відбувся в дитинстві. Мені тоді було років шість чи, може, сім. Це сталося, коли я черговий раз витирала пил із полиць сімейної бібліотеки. Я вже на пам’ять знала корінці всіх книг — досить великої збірки мистецької літератури, яку завзято збирали мої батьки–художники ще зі студентських років. Мені стало цікаво, що ж усередині цих «мудреців».

Класичне українське письменство, обтяжене соціальними рефлексіями та песимізмом, мало, проте, щасливий виняток на терені пригодницької літератури для дітей. Твори Андрія Чайковського, Адріана Кащенка, Юліана Опільського та Спиридона Черкасенка за своїми накладами часто–густо перевершували популярність «дорослих» романів, що становлять нині кістяк шкільної програми. Усі ці захоплюючі історичні оповіді мали спільний «секрет» — ґрунтувалися на козацьких легендах та переказах.

У прокат вийшов іронічний пригодницький трилер «Таємничий острів» режисера Володимира Тихого («Ґудзик», «Донечко моя», «Мийники автомобілів»). Його фільм не претендує на «Оскар», тож не дає приводів вибагливому кіноману для розчарування. Відповідно, він не має такої реклами, як фільми з претензією на «американського дядечка» — «Ілюзія страху» Олександра Кирієнка чи «Аврора» Оксани Байрак. Але оскільки стрічка зроблена якісно, щиро і професійно, то з рекламою чи без, а свого глядача до кінотеатру заманить. Про авантюри на екрані і в особистому житті, про шпори Лузіної і роботу з Сердючкою «УМ» дізналася за чашкою чаю у режисера Володимира Тихого.