Евтаназія як засіб оборони

31.01.2009
Евтаназія як засіб оборони

Олексій Тритенко та Ірина Калашникова у виставі «Сволота».

Про Другу світову війну у нас прийнято говорити з приводу тієї чи іншої дати або ж уставляючи воєнний фактаж у потрібний контекст. Набір слів та цифр із часу, коли ця війна закінчилася, не змінився: фашизм, коричнева чума, окупація, бомбардування «Люфт­ваффе», кількість убитих, полонених, поранених... Польський драматург Інґмар Віквіст у своїй п’єсі «Ніч Гельвера» описав іншу війну. Перемоги та поразки якої, немов метастази, розповзлися у часі та просторі і можуть проявитися будь–де і будь–коли. А режисер Андрій Білоус, який поставив за цією п’єсою на сцені Театру маріонеток виставу «Сволота», головною сентенцією історії визначив очевидну, але не завжди усвідомлювану істину: зло — це як зовнішній, так і внутрішній фактор, протиотрутою якому може бути лише любов. Донести цю думку до глядача він доручив акторам Ірині Калашниковій та Олексію Тритенку. І у своєму виборі режисер не помилився.

Колись Карла (Ірина Ка­лашникова) відмовилася від доньки–інваліда. Гельвер (Олек­сій Тритенко) — хлопець, який вимахав нівроку, але його розумові здібності залишилися на дитячому рівні. Життя їхнє склалося так, що Карла стала прийомною матір’ю Гельверу. Вона сумлінно, можливо, спокутуючи гріхи минулого також, виконує свої обов’язки: піклується про нього, дає йому пігулки і щороку водить у клініку на огляд. А він живе наче в іншому світі, наповненому видіннями, жахливими фашистськими галюцинаціями, де лунають команди і накази. Гельвер дуже емоційно і навіть переконливо описує вуличні погроми, водночас він сам — жертва того режиму, де, як відомо, не було місця неповноцінним.

Їм не надто затишно удвох — в інтонаціях Карли часто звучать фальшиві нотки, вона змучена і знесилена таким життям. Не кажучи вже про її прийомного сина, який за станом здоров’я не може адекватно сприймати свою покровительку і навіть намагається затягнути її на свою половину поля. Примушуючи Карлу виконувати накази, підслухані на вулиці, він зовсім не знущається над нею, як це може здатися на перший погляд... Тримаючи оборону один проти одного, вони мусять відбиватися й від навколишнього світу. І добре, якщо це гавкіт собак, на який можна просто не зважати. Але якщо це наказ пройти медкомісію, після якої, розуміє Карла, доля її прийомного сина буде вирішена остаточно...

Фінал цього багаторівневого протистояння (мати проти сина, син проти матері, кожен із них — проти світу й режиму) виявився аж занадто жорстоким — Карла вирішує, що Гельверу краще померти, ніж потрапити до рук Гілмера. «Як же так можна?» — такою буде перша реакція на вчинок Карли. Яка згодом зміниться на протилежну — «А може, вона має рацію?». Адже навіть якщо світ «сволоти», як означені в цій п’єсі вороги, не знищить розумово відсталого хлопця фізично, він все одно не зможе там жити.

Війна, яка триває між людьми, між окремою людиною й суспільством, в яке вона не вписується, в часи Другої світової загострилася особливо. В інтерпретації Андрія Білоуса, якому в цьому спектаклі вдалося бути дуже переконливим, це загострення існує й сьогодні.