Кіно по–Тихому

— По телебаченню його покажуть?

— Усе, що хотів Мирський, він реалізував: фільм продано російським каналам, в Україні його покажуть по «1+1». Також Film.UA продає свою продукцію на російськомовні канали у Штатах, Ізраїлі і, буває, навіть Польщі.

— На форумах пишуть, що це російський фільм...

— Кіно знімається, робиться DVD і відправляється на російські телеканали. Там дивляться і вирішують — брати чи не брати. Їхні відеоінженери відразу все зливають в інтернет–мережу і пишуть «виробник Росія». 70 відсотків фільмів, знятих в Україні, в мережі зазначені, як російські. Так само вийшло з «Внеземным» Сергія Крутіна, де показують наших міліціонерів, наші номери на машинах, але все одно всі думають, що це знімала Росія.

— Вас це зачіпає за живе?

— Це ненормально, але я розумію, як усе відбувається. Абсолютне невігластво. Для них що Україна, що Росія — різниці немає. Якщо це не Америка, значить, наше... тобто російське.

«Лузіну екранізую як подяку за шпори з української»

— Як почалася робота над фільмом? У Ірен Роздобудько, з якою ви працювали над стрічкою, здається такої книжки немає. Це була її ідея як сценариста?

— В Ірен є оповідання «Острів», яке вийшло в одному жіночому журналі, це абсолютне фентезі. Як не дивно, його тональність мені сподобалася. Запропонував трохи переробити — жоден із продюсерів не погодився б знімати фентезі. Я запропонував приземлити цю історію, поставити її на більш реальне підґрунтя.

— Виходить, ви обоє сценаристи?

— Чому? Вона писала, а я розказував, що хотілося б побачити в результаті. Мене завжди турбує, коли дивишся титри, а там співавторами є продюсер, режисер... Увіпхнули кілька своїх «порад» і вже пишаються, що вони є співсценаристами. Здебільшого це неправильно, провінційні амбіції. У нашому випадку Ірен досягнула своєї мети. Вона прекрасно працювала, робила швидко, мобільно, з живою уявою. Вона не гірший сценарист, ніж письменник. Хоча сама до цього дуже критично ставиться. І цей критицизм їй допомагає.

— Коли працювали над екранізацією «Ґудзика», у вас з Ірен було багато суперечок. А як цього разу йшли справи?

— У «Ґудзику» три окремі історії. Певні суперечки, а точніше пошук, виникали щодо героїнь, яких треба було пристосувати до телевізійного формату. У «Таємничому острові» було все зрозуміло. Оповідання не змінювали, Ірен написала на його основі нову історію.

— Восени на книжковому форумі Лада Лузіна публічно скаржилася, що Тихий відмовляється екранізувати її роман. Чому?

— Та ви що? Я з Ладою Лузіною дуже давно знайомий, ми разом навчалися в Університеті ім. Карпенка–Карого: вона на театрознавчому, а я — на режисурі. Допомагала мені шпорами з української мови та літератури. Далі цього знайомства у нас, на жаль, нічого не пішло. Про те, що Лада хоче, аби я її екранізував, уперше чую. Особисто до мене не зверталася, її публічні слова теж не доходили. Але треба про це подумати і переглянути її романи.

— А Олеся Ульяненка по старій дружбі теж будете екранізувати?

— У нас є кілька спільних сценаріїв, вони розраховані на дещо більший бюджет — це не телевізійний формат, а художнє кіно. Ми написали дуже серйозний сценарій за романом Ульяненка «Сталінка». Якщо знайдемо гроші — знімемо фестивально–прокатне кіно. Півроку тому була надія, що приймуть бюджет і на кіно виділять 140 мільйонів, потім ця сума злізла до 50, у результаті залишилося 5 мільйонів 200 тисяч. Цих коштів вистачить на комунальні послуги студії Довженка. Чесно кажучи, це ідіотизм.

Дружина Тихого розігрує бізнесменів

— У «Таємничому острові» головним героєм бавляться, як котик мишкою. У кінці він вибирає між двома різними жінками. Вам як режисеру близькі переживання героїв?

— Там історія Гамлета. Він вибирає між правдою, якою б вона болісною не була, і неправдою. Жінки — це певною мірою два шляхи, якими можна іти. Фільм має романтичне підґрунтя, але це не лавсторі, як «Ґудзик», де кохання — межа, яку герой не може переступити. Тут вибір майбутнього.

— А вас розігрували?

— Моя дружина Юля Шашкова працює в компанії, яка займається розіграшами, організацією вечірок і днів народжень. За тисячу доларів можна організувати інший світ, у який потрапляє людина. Дружина одного серйозного топ–менеджера, який займається нафтою, якось звернулася до них із подібним проханням. Його шеф переїжджав в інше місце, посада була вакантною, і чоловік, звісно, хотів замінити керівника. Дружина домовилася з шефом, щоб той зателефонував до чоловіка і призначив зустріч у китайському ресторані. Замість шефа чоловіка зустрів китаєць, який почав вербувати його як шпигуна і розказувати, що тісно співпрацював із його шефом, для переконливості нагадував про певні економічні моменти. Дружина про ці всі нюанси знала від чоловіка. Йому пропонують антидержавну схему і в знак поваги підготували подарунок. У невелику кімнатку заходить його ж дружина топлес, розмальована китайськими драконами. Цей чоловік із переляку не впізнає своєї жінки, його починає трусити... У кіно звичайно більш жорстока історія, хоча, чесно кажучи, клієнтка моєї дружини зачепила свого чоловіка за найболючіше. У фільмі ж дружина грається в кохання–некохання, а ця створила ситуацію державної місії.

— Отже, ідею «Таємничого острова» підкинула ваша дружина?

— Звичайно, коли щось роблю, намагаюся зібрати максимум інформацією і питаю її думки, але так, щоб вона втручалася у сюжетні справи, то ні. Завдяки їй маю моральну впевненість у тому, що таке роблять у житті, і навіть більше.

«Заробітчанка» Неллі Уварова

— Російські актори, коли їдуть зніматися в Україну, то наперед знають, що це якийсь там телемувік, можна халтурити.

— Людина приїхала в Київ у той час, як його товариш знімається у фільмі Германа. Актор тоді думає: «От, йолки–палки, той працює на своє ім’я, займається великим мистецтвом, а я тут за брудні долари змушений працювати». І починає халтурити.

— Євген Стичкін, який зіграв головну роль у «Таємничому острові», теж відноситься до цієї категорії?

— У нього артистична родина. Бабуся, дідусь із театру, мама балерина. У Стичкіна до цього інше ставлення. Коли ми висилали сценарій, то пропонували йому зіграти міліціонера. Він прочитав і сказав, що бачить себе у головній ролі. Кумедних і дивакуватих міліціонерів уже десяток зіграв, Стичкіну був цікавий драматичний персонаж.

— А кому перед ним пропонували головну?

— На початку історії в ролі Максима я бачив рок–музиканта, актора за освітою Олексія Кортнєва. Але в нього не склалося зі знімальними днями. Враз усе зависло. Стандартні герої змістили б акценти з іронії. А це недопустимо у нашому випадку.

— Як на мене, Євгеній Стичкін вписався у роль Максима просто ідеально.

— І в Кортнєва, і в Стичкіна певною мірою «буржуазна» кров. Відразу розумієш, що це міська людина, вона любить комфорт, вона не поміняється на якісь там принади, рай у шалаші. Коли познайомився зі Стичкіним, зрозумів — роль Максима його. Невеликого зросту, людина, яка не пристосовується до обставин, а бореться і їй вистачає сили, щоб перебороти. Герой Стичкіна не приїхав у те містечко робити геройські вчинки. Він хоче сказати дружині все, що думає, і грюкнути дверима.

— Уперше кардинально міняє імідж Неллі Уварова. Як їй перехід із милих героїнь на таку собі гламурну дурочку?

— Уварова у нас заробляла гроші. Приїхала, швидко відзнялася і поїхала. Знімалася в перуці, бо водночас була задіяна в іншому проекті, де мала дуже коротку стрижку. Але роль авантюрної журналістки їй дуже сподобалася. Для глядача вона відкрилася зовсім в іншому амплуа.

— У вас дуже класний оператор Юрій Барсук, але, напевне, через те, що він знімає більше рекламу, у фільмі не вистачає загальних планів. Вам так не здається?

— Із Барсуком нам дуже пощастило. Загальні плани це не його вина. Через те, що бюджет фільму обмежений, острів і провінційну глуш знімали на Київському морі. А там на загальні плани не розженешся.

— А от до музики жодних претензій. Шедевр!

— Це вже вдруге нам допомагає талановитий Юрій Шуров із групи «Естетік Едюкейшн». У нього багато своєї роботи, але коли звертаємося, ніколи не відмовляє. Робить швидко, якісно і без жодних задніх думок про великий гонорар.

Після «карлофестивалів» — прем’єри без лажі

— Про вас кажуть, що Володимир Тихий — це той режисер, який із кожною наступною стрічкою стає все кращим і кращим. Яка ваша формула росту?

— Увесь секрет у команді. Мені пощастило зібрати біля себе справжніх професіоналів. Коли кажуть, що немає поганих акторів, а є погані режисери, мені хочеться доповнити, що хороші режисери ніколи не візьмуть у свій фільм поганих акторів. А щоб набувати особистого досвіду і після прем’єри не ховати очі від глядача, ми влаштовуємо для себе «карлофестивалі». Мається на увазі карликові. Раз на місяць збирається група людей, осіб 20, і показуємо один одному те, що відзняли, обмінюємося враженнями, даємо один одному поради. Тоді майстерність відшліфовується і не виникає неприємних сюрпризів під час публічних показів.

— Зараз щось шліфуєте?

— Черговий телефільм. Ірен Роздобудько знову сценарист. Історія про жінку, якій у лікарні помилково кажуть не той діагноз. Героїня весь день думає, що у неї рак. Глядач сміятиметься, бо з самого початку знатиме, що все закінчиться хеппі–ендом і з іронією дивитиметься, як люди навколо змінюватимуться. Зараз ходжу і пропоную продюсерам взятися за проект.

ПРАВО ВИБОРУ

— А кліпами чи рекламою між фільмами не перебиваєтеся?

— Інколи пропонують знімати кліпи. Не беруся, бо, на жаль, не та музика, з якою хотів би працювати. От Олегу Скрипці не відмовив би, та він не пропонує. Свого часу «з’їхав» із пропозиції Андрія Данилка. Його сьогоднішній комерційний образ мені не подобається, хоча колись я був режисером його «СВ–шоу». Якби Андрій більше працював у розмовному жанрі, з Вєрки Сердючки могла б народитися нова всесвітня зірка такої величини, як Чарлі Чаплін. Але пішли добрі гроші за виступи на корпоративах і часу на телевізійне шоу вже не вистачало. Андрій не зміг відмовитися від цього. Коли шоу помирало, я вже знімав фільм «Мийники автомобілів». Тепер я досяг певного рівня, нижче якого опускатися не хочу.