«Спи, козаче, душа щира»

22 січня 2009 року відійшов у вічність Іван Бенедиктович Бровко (нар. 15.01.1915) — одна з яскравих постатей серед української опозиційної інтелігенції, один із перших переслідуваних за правду університетських професорів на початку 60–х років. Чоловік глибокої української традиції, він любив людей, і його любили фронтові товариші, його студенти, дисиденти, колеги з Київського філіалу Національного центру аерокосмічної освіти України.

До 90–річчя Івана Бенедиктовича чотири роки тому вийшла книжка про нього під назвою «Добром нагріте серце». Щира книжка про світлу людину. Якимось чином у цьому синові жорстокого віку поєднався природний український націоналіст із чесного селянського полтавського роду і — совєцький офіцер, учасник трьох большевицьких воєн (а також і трьох голодоморів), і навіть більше — один із причетних до секретної ракетної зброї. Він залишився до кінця вірним обов’язку перед своїм приниженим народом, але і дотримався військової присяги. За порядність і мужність його шанують і люблять ветерани в Центрі аерокосмічної освіти, де він був живим прикладом українського патріотизму.

На фотографії 1946 року, яка обійшла тепер усі газети й журнали, можна побачити в невеликому колі офіцерів у берлінському кабінеті конструктора ракет ФАУ фон Брауна молодого майора Івана Бровка та майбутнього генерального конструктора Сергія Корольова, теж українця, родом із Житомира.

Користуючись офіцерським привілеєм, Іван Бенедиктович привіз із війни дивні трофеї — сотні заборонених у СРСР українських книжок, які буде пізніше використовувати на своїх лекціях у Київському університеті, за що потрапить у лапи КДБ. І тут його порятує фронтовий приятель дзвінком із Москви, з відомства космонавтики...

Але характерно, що Іван Бенедиктович твердо залишиться на своїх українських позиціях, і його київська привітна хата буде тим вогником, на який зліталися з усієї України нові приятелі, переважно переслідувані й спраглі забороненої правди. Щира козацька душа, Іван Бенедиктович сміливо розширював простір свободи й активно наближував незалежність України, в яку свято вірив навіть у найгірші часи. «Правда все одно переможе, хоч би як люто її переслідували темні й ненависницькі сили», — переконував усіх «розжалуваний» комуніст, якого так і не навчили лукавити і брехати.

За стійкість духу і проповідництво приятелі називали його учителем і будителем.

Великий гуморист і дотепник, він умів по–народному обминути дурну гординю влади, що дихала жорстокими інструкціями, і вчив радіти життю, милуватися красою, творити людям і собі добро. Небагато є людей такого віку, які могли б так жваво відгукуватися на красу, бачити добро в житті, цінувати шляхетність і підтримувати позитивне і чесне в суспільстві, як це вмів Іван Бенедиктович Бровко — природжений педагог і духовний цілитель.

Гостинна українська хата Івана Бенедиктовича світитиме з темряви важких років, і образ національного просвітителя не забудеться.

«Живіть у радості, — нагадував він. — Попри все живіть у любові та єдності — і будьте вільними». Ніколи не занепадав духом і з козацькою усмішкою радив молодшим: «Нема сенсу старіти».

Вічна йому пам’ять у народі і Царство Небесне.

Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Василь Горбачук, Петро Розумний, Віра Ткаченко, Валерія Андрієвська, Алла і Ніна Марченко, Броніслав Лапідус, Ореста Ковцун, Василь Яківчик, Віра і Василь Лісові, Олена Голуб, Галина Колюх, Ольга Страшенко, Олександр Рябокрис, Василь Овсієнко, Михайло Горинь, Микола Шудря, Микола Василега–Дерибас, Артур Вакуленко, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Василь Василашко, Марія Голець, Ярослава Войтович, Роман Круцик.