Різдво у чотири руки

Колись Мікеланджело Буанаротті переконував: «Якщо у мистецтві відсікти все зайве та залишити конче необхідне, вийде довершена форма». У важкі кризові часи цей вислів генія є непоганим рецептом для виживання. В камерній музиці це може бути, наприклад, дует, як найбільш компактна форма. А у деяких випадках — і досконала.

Як не парадоксально, слово «ансамбль» не є стовідсотковим музичним синонімом слова «єдність». Музичне життя свідчить, що між цими поняттями не завжди можна поставити знак «дорівнює». Можливо, дається взнаки система музичної освіти, орієнтована на виховання солістів та їхніх індивідуальних мистецьких амбіцій, та менше з тим. Тож з любові до «чистоти жанру» перший філармонійний концерт нового року з назвою «Музика в Різдво», що відбувся у Національній філармонії, варто, як кажуть, занести «в аннали».

По–перше, хоча б тому, що в перші новорічні дні вже шостий рік поспіль напівмертва, як спляча красуня, культурна афіша дивом оживає. Важко повірити, що під час всенародних новорічних святкувань частина відпочиваючих вщент заповнює Колонну залу ім. Лисенка, чи не так? Утім, як виявляється, мистецтво та ентузіазм таки мають реальну силу. Адже завдяки ентузіазмові заслуженої артистки України, піаністки Анни Середенко, авторки цього циклу різдвяних концертів, та її вмінню гуртувати навколо себе відомих музикантів, як українських, так і закордонних, було влаштовано не одне музичне свято високого тону. Цього разу Анна запросила до співпраці молодого, але вже досвідченого піаніста, лауреата міжнародних конкурсів Павла Качнова. І новоутворений фортепіанний дует, а радше — альянс, став другою причиною, яка змусила вчергове пильно придивитися до проекту.

Було важко повірити, що вік цього фортепіанного альянсу «Анна Середенко — Павло Качнов» — лише... три спільних концерти у Чернігові, Харкові та Житомирі, які передували виступу в Національній філармонії. Адже кожен учасник ансамблю знає, що утворити на сцені музично–естетичну цілісність за такий стислий термін майже неможливо, це — справжнє диво. Спостерігати за музикантами, за невловимими «диригентськими жестами» — миттєвими поглядами, що блискавками перелітали над струнами роялів, «ауфтактами вій» — було не меншим задоволенням, ніж слухати звуковий результат цього музичного поєднання. Інколи обидва рівноправних партнери (прикметно, що Анна та Павло протягом концерту «мінялися роялями», що підкреслювало їх рівнозначність) здавалися єдиним «чотирируким Шивою» (перепрошую за нехристиянське порівняння.

Хочеться сподіватися, що їхня співпраця триватиме, адже вона взаємно збагатила обох та розкрила нові нюанси обдарування обох піаністів. Вдумливість та виваженість Анни, з якою вона завжди ставиться до будь–якого музичного матеріалу, не завадила їй заразитися темпераментом від Павла. А інколи й виявляти неабияку мужність, буквально тримаючи тонкими руками музичну тканину. Натомість у юнацькій запальності та яскравості Павла, якими одразу привертає до себе увагу цей перспективний піаніст, з’являлися якась не чоловіча бережність, тонкість, зріла інтелігентність.

Це була справжня «фантазія для двох», як, власне, і називався концерт. Для двох фортепіано та для тих двох, що мріяли у залі філармонії під прекрасну музику — адже емоційним камертоном для вибору програми послугували прекрасні надії, пов’язані з різдвяними та новорічними святами.

У фіналі концерту прозвучала так звана «Блакитна рапсодія» Джорджа Гершвіна, один із найулюбленіших публікою творів, втілення «амерікен дрім» у одному з найпрекрасніших та найінтелігентніших варіантів. До речі, в оригінальній версії — саме для двох фортепіано, як її було написано автором, а не в оркестровому аранжуванні, яке більше на слуху, «Рапсодія» виконується не так уже й часто. А якщо врахувати, що родина Гершвіна, він же Яша Гершович, походить з Одеси, то частка тієї мрії — наша по праву.

Оксана СОНІНА