«Це така сама війна, як і проти Грузії, тільки ведеться вона іншими методами, «газовими», — переконаний Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України. Кожна війна має свою вищу мету. Кінцева мета нинішньої газової війни — відновлення Росією домінування в Європі, і не лише на пострадянському просторі. «Зараз так само, як і наприкінці 90–х років, Росія прагне взяти під контроль українську газотранспортну систему. Москва доводить своїм західним партнерам, що транзит газу в Європу буде надійним та безперебійним лише тоді, коли українська ГТС буде в розпорядженні Росії. А відтак Росія зможе диктувати свої умови Європейському Союзові», — заявив пан Перепелиця вчора, виступаючи на засіданні «круглого столу», зініційованого Фондом «Демократичні ініціативи».
Повертаючись до асоціацій з агресією Росії до Грузії, Григорій Перепелиця відзначає: окрім кількох стратегічних цілей (повалення уряду Саакашвілі, окупація грузинських територій, поновлення свого впливу на Кавказі), та війна переслідувала ще одну мету, так би мовити, енергетичну. «Росія показала світові, що може легко кататися танками по газопроводу «Баку–Джейхан». Судини постачання газу в Європу знаходяться в її руках», — аргументує експерт.
Війна — цілком підходящий термін, вважає Перпелиця, причому війна продумана і підготовлена. Час агресії обрано вдало — по–перше, зима, а себто потреба в паливі критично зростає; по–друге, економічна криза в Україні (Кремль розуміє, що, коли Україна змушена буде купувати газ по 420 доларів за тисячу кубометрів — її економіка рухне); по–третє, глибока, не приховувана політична криза. Те, що конфлікт має суто політичний характер, є очевидним, адже нинішня ситуація нікому не приносить комерційних дивідендів (РФ втрачає карколомні суми, не торгуючи газом; псує імідж надійного поставника газу).
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
