На чужині — не ті люди...

26.05.2016
На чужині — не ті люди...

Донбаських переселенців ніхто ніде не чекає...

Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями.
Для брехливої держави все це дуже зручно. Можна й надалі торгувати з окупантом і навіть на окупованих ним територіях. Можна, на відміну від Грузії, упритул не помічати два мільйони своїх громадян-біженців, позбавивши їх при цьому права голосувати на місцевих виборах як за місцем проживання, так і за місцем їхньої прописки. А на визволенні з полону українських вояків, які, внаслідок тієї ж державницької брехні, так і не мають статусу військовополонених, робити дуже непоганий піар.
Але от для самих українців, особливо тих, хто виїхав з окупованого Донбасу, вся ця брехня є принизливою, а часом просто нестерпною.

Ментальний розкол України глибшає

За те, що вони з вини держави (яка по-зрадницьки не чинила спротив «тітушкам» у Донецьку та Луганську) втратили все, біженці отримують лише жалюгідні компенсації в розмірі 440 або 880 гривень на місяць.

Держава не тільки позбавила їх виборчих прав, а, до того ж, ще й цинічно оббрехала, аби й ті її жалюгідні подачки біженцям в очах усіх інших громадян України виглядали невиправданими щедротами. Водночас у ЗМІ та соціальних мережах з’явилося багато страшилок про невдячних переселенців із Донбасу. Мене як біженця особливо обурює, що в кожній другій із них ідеться про російські прапори, нібито розвішані ними десь у Львові чи Франківську.

Не треба бути психологом, щоб розуміти: такі хоробрі донеччани чи луганці навряд чи їхали б аж так далеко від дому, аби вивісити на чужині з вікна чи балкона орендованої квартири свій улюблений прапор. Вони, швидше, воювали б під ним у своїх рідних містах, бо ризики для їхньої особистої безпеки в обох випадках, погодьтеся, практично однакові.

Наша ж держава, у кращому випадку, лише зловтішно спостерігає за тим, як та брехня роз’їдає єдність українців зсередини. Так-так, саме українців, бо якби серед біженців із Донбасу дійсно переважали проросійські «ватники», Росія та її маріонетки в Мінську не наполягали б на тому, що ті біженці не мають права брати участь у виборах на Донбасі влітку цього року.

І зовсім не випадково наші державні мужі зробили вигляд, що не помітили етнічні чистки на Донбасі, де всі люди, які мали українську ідентичність, якщо не виїхали звідти, то були кинуті в підвали (декотрі там перебувають і досі), а ті, хто не хотів коритися окупантам, були по-звірячому вбиті.

Тому, гадаю, читачам буде цікаво знати, як насправді за останні два роки поглибився той ментальний розкол України, про який так не люблять говорити вголос наші можновладці і яким вони так вправно користуються.

Якби ми були сирійцями...

Я вже понад два роки як був вимушений покинути свій рідний Луганськ, і тому мої спостереження над сприйняттям біженців із Донбасу побудовані не на чутках та сумнівної якості новинах, а на особистому досвіді. Хочу відразу зауважити, що ставлення суспільно-політично свідомої інтелігенції я залишаю поза контекстом тих своїх спостережень. Але ж тієї інтелігенції не тільки в нас, а й усюди у світі — десь у межах статистичної похибки, і тому біженцям доводиться на чужині мати справу зовсім не з нею, а з місцевою владою та тією ж абсолютною більшістю, яку наші політики вперто називають «мудрим українським народом».

Уперше з проявом низьколобої ксенофобії у свій бік я зіткнувся ще на Київщині — в Білій Церкві. Щойно приїхавши туди, я пішов на річку Рось, де в компанії рибалок став цікавитися особливостями місцевої риболовлі. Все було добре, поки один із них не спитав мене, звідки я приїхав. Після моєї щирої відповіді троє рибалок, поклавши на землю свої вудки, не зговорюючись, хутко рвонули з матюками до мене. На щастя, в їхній компанії була авторитетна людина, яка зупинила вже, здавалося б, ту неминучу екзекуцію за територіальною ознакою.

Не менш «гостинно» прийняла нас із дружиною і білоцерківська влада. Коли ми звернулися з приводу надання тимчасового житла до міської ради, одна з її чиновниць популярно пояснила нам, що ця допомога була б можливою, якби ми мали статус біженців (?), як його мають в Україні сирійці!

Але все те було лише квіточками порівняно з тим, із чим нам довелося зіткнутися в Івано-Франківську. Так, коли після переїзду туди ми звернулися до тепер уже колишнього голови облради Василя Скрипничука з проханням допомоги у працевлаштуванні, розповівши притому про свою громадсько-патріотичну діяльність у Луганську, то почули у відповідь: «Ну то й що? У нас тут усі патріоти!» Звісно, що й допомога Срипничука повністю відповідала тій його позиції щодо біженців.

Усі інші чиновники Івано-Франківської ОДА та міськради були не настільки відвертими, декотрі навіть співчували та запевняли, що обов’язково допоможуть, але результат усіх тих обіцянок був той самий — нульовий.

Коли є лише чорне та біле

На побутовому рівні все було ще більш неспівставне з тим, на що ми як біженці-українці розраховували, переїхавши до Галичини.

Перший дзвоник про те, що ми тут небажані гості, пролунав для мене минулого літа, коли я їхав на своєму скутері з луганськими номерами по мосту через Дністер. Мене обігнав «Мерседес» із транзитними номерами, і відразу ж після того «підставився». Різке гальмування на двох та чотирьох колесах, як відомо, — зовсім різні речі. Від падіння в річку мене тоді врятував лише відбійник мосту, і я відбувся в цьому випадку лише двома поламаними ребрами, розтягнутими сухожиллями коліна та подряпаним скутером. Добре пам’ятаю, як тоді на порожньому від іншого транспорту мосту з того «Мерседесу», що цинічно-повільно віддалявся від мене, пролунав чоловічий регіт та з його вікна здійнялася рука, з кулака якої стирчав середній палець.

Я довго тоді приходив до тями, аби рушити додому, заважаючи рухові машин на мосту своїм лежачим скутером, який ніяк не міг підняти через гострий біль. Мене повільно об’їжджали тоді десятки, якщо не сотні машин, але жодна (!) з них навіть не зупинилася. Не зупинилася, бо їхні водії добре бачили мої луганські номери.

Номери я після того змінив, але змінити своє луганське походження не зміг — мене всюди видавав мій східняцький акцент, до того ж щедро здобрений русизмами.

Нещодавно наша родина отримала допомогу від одного благодійного фонду з умовою, що за п’ять днів після її отримання ми маємо прозвітувати чеками про те, що ми ті всі гроші використали за призначенням — на купівлю ліків, одягу та взуття.

Сума як для біженців була чималенька, і в такий стислий термін «освоїти» її ми не змогли. Прийшлося добирати чеки по франківських секонд-хендах. Я обійшов їх із дюжину. У жодному з них жінки-продавчині не пішли мені назустріч, розуміючи, що перед ними переселенець зі сходу. У деяких iз тих крамниць використаних чеків були повні коробки. Але всі вони брехали мені в очі, що ті чеки, мовляв, потрібні їм для звітів перед власниками крамниць. А найдобріші з них радили пошукати ті чеки у смітниках на виході.

І наостанок, щоб ні в кого не виникало сумнівів, що це все не випадковості, наведу зовсім свіжий приклад. Моя дружина заприятелювала з однією одинокою бабусею, яка живе у передмісті Франківська. Та була схожа на покійну бабцю дружини. Приязнь виявилася взаємною, і та жінка запропонувала їй зробити власну грядку на її городі. Ми з дружиною обробили ту грядку, трошки допомогли з обробкою землі і самій бабусі, купили зовсім не дешеву розсаду помідорів і посадили її напередодні травневих свят на «своїй» грядці, сподіваючись улітку ласувати помідорами без нітратів — як на своїй утраченій дачі під Щастям.

Але дружина мала необережність сказати сусідам бабці, звідки ми є. Одна сусідка після того перестала з нею навіть вітатися. А інші дочекалися, допоки на свята до літньої жінки приїхала її рідня, та розповіли, що бабця з’їхала з глузду, пустивши до себе на город підступних (бо україномовних) «сепарів» із Донбасу.

Тож, коли ми прийшли до неї на Великдень з вітаннями, дізналися, що наша розсада вщент витоптана родичами, які подбали таким чином про моральне здоров’я бабусі. І плювати тим родичам, що дружина внесена до списку «фашистів» (читай розстрільного списку) Луганська, що за свою громадсько-патріотичну діяльність вона отримала високу державну нагороду. За їхньою логікою, всі донбасівці без винятку — вороги. Для абсолютної більшості галичан так легше жити, поділяючи весь світ лише на чорне та біле.

Але звинувачувати їх у цьому, на мою думку, не слід, бо та ж таки абсолютна більшість із них поставлена сьогодні нашим зовсім не проукраїнським урядом на межу виживання, і часу на засвоєння усіляких там суспільно-політичних тонкощів у них просто немає — весь його забирає щоденна боротьба за виживання самих себе та своїх родин.

А от до галицької інтелігенції та духівництва з цього приводу в мене певні питання все ж таки є. Бо якщо послухати роздуми Юрія Андруховича, Ярослава Грицака, Остапа Дроздова, Юрія Винничука та Володимира Павліва про Донбас, то ставлення простих галичан до всіх його мешканців стає цілком зрозумілим. Як луганець, я можу вибачити з них усіх лише Андруховичу з його трагікомічним громадянським інфантилізмом. Чого вартий лише його публічно висловлений жаль із приводу ненадання українцям безвізового режиму! Бо, за Андруховичем, той режим дозволив би нам створити чергову величеньку проблему для снобічної бабці-Європи у разі, коли б ми всі виїхали до неї...

І це зовсім не якісь там особисті рахунки чи образи. Я дуже добре розумію відомого українського інтелектуала, біженця з Донецька Станіслава Федорчука, який так і не зміг знайти спільної мови з цією галицькою братією і вимушений був нещодавно перебратися зі Львова до Києва.

...Від знайомих священиків різних конфесій мені доводилося чути одне й те саме: до раю на Страшному суді попадають зовсім не жертовні патріоти чи гарні батьки, чесні жінки чи вдячні діти, а лише ті, хто належним чином ставився до калік, сиріт, літніх людей та гнаних. А біженці з Донбасу — то і є гнані. То чому ж тоді в галицьких містах, де церкви можна побачити всюди, немає належного християнського ставлення до тих гнаних?

Олександр КРАМАРЕНКО,
заслужений журналіст України,
Луганськ — Біла Церква — Івано-Франківськ

  • Загинув за Батьківщину? Доведи

    60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>

  • «Русскій мір» у нашій церкві служити не буде»

    Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>

  • Батько солдата

    Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>

  • «Нашим хлопцямна війні Бог дає інші очі»

    Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>

  • Зона як заповідник

    Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>

  • І пляшка молока для щастя,

    Луцьк минулими вихідними фестивалив і розважався. Вже давненько у місто травень не приносив стільки яскравих відпочинкових імпрез. У замку Любарта поїдали бургеги, паніні та інші смаколики, дивували своїми кулінарними талантами учасники третього гастрономічного фестивалю Lutsk food fest. >>