Харош скиглити, панове. Все ще буде

Підбиваючи підсумки року, що минає, його здебільшого називають роком величезних випробувань, стресів, втрати якихось ілюзій тощо. Але так можуть говорити тільки ті, хто мав ілюзії й гадав, що «шара» буде нескінченною, а вареники самі застрибуватимуть до рота. І все — через якусь там фінансову кризу й недолугість та егоїзм державного керівництва. Утім, панове, криза гарцювала скрізь. І керівництво — воно ж геть в усіх країнах надто далеке від народу. Та чомусь тільки в нас певна (активна) група суспільства поливає все навколо прокльонами й скавулінням. Ганьба, панове середній клас, чи як вас там.

2008–й став роком удару по суспільству споживання. По суспільству «речизму» (від пристрасті до речей). Чимось він нагадує струси року 1968–го з його студентським бунтом у Франції. Тільки тепер бунтувала насамперед економіка. І мала проти чого бунтувати.

Працювати менше, бажано — в офісах, і робити лише «повітря»; заробляти й відпочивати — більше, їсти, пити, вдягатися, споживати — дорого, кредитів брати — узагалі неміряно. Таким, умовно кажучи, був девіз нинішніх скигліїв. Що ж, економіка, неприродно роздута «порожніми» грішми, тепер луснула і з шумом випустила повітря. Мало не здалося, але ж чи так усе трагічно?!

Скавулять сьогодні ті, хто або не жив на початку 90–х, або забув про той час. Ті, хто не пригадує або не хоче чути про часи радянського тотального дефіциту й неможливості заробити. А ми ж бо пам’ятаємо все. І як жили — не жирували на лічені копійки в місяць, і як стоїчно та весело переносили часи гіперінфляції, як по півроку сиділи без зарплат, зрештою, як наприкінці робочого дня в редакції вечеряли доброю сільською олією, вмочуючи в неї кусень чорного хліба.

А тепер про удари кризи квилить категорія любителів глянцю, гламуру, червоної ікри й обов’язкового авто.

Що ж, будемо так міркувати, що криза — це час для провітрювання мізків, час для очищення, час протверезіння.

Сноби, які ще не провітрилися, у своїх «маніфестах» (від слова money) погрожують погромами банків і магазинів. А все чому? Бо їх, бачте, починає припікати з віддачею кредитів. Вони вже не можуть так часто зависати по нічних клубах і купувати дороге шампанське тощо. Спокійніше, панове. Чи думали ви, що більша частина цієї — НАШОЇ СПІЛЬНОЇ — країни вже впродовж десятків років примудряється жити впродовж місяця на таку суму, яка видалася б вам смішною для нормального існування протягом тижня? А ця країна — живе. Ця країна давно «забила» на керівництво, країна рахує мозолі й гривні. Тому цю країну й не обходять різкі коливання курсу долара — фетиша нашої всуціль доларизованої держави.

«Моя хата скраю» — не найкраще кредо, але саме воно дозволяє «маленьким українцям» виживати в наш непростий час. Бо українці — нація працьовитих індивідуалістів, нація самостійників. І саме тому цій нації не страшні ні світові фінансові кризи, які, кажуть експерти, ще не раз повертатимуться, ні Чорнобилі, ні решта напастей.

Із цим, шановне товариство, вас і вітаю. Далі — буде, і це буде час проявити всю свою спроможність. Будьмо. Відсвяткуймо і працюймо!